Апостол Петро, здається, пробачив...
Знову й знову нишпорю в пам’яті й не можу пригадати, яка ще книга, а точніше — дві, так переорали мені душу, як ці. («Кобзар» і «Святе письмо» тут поза контекстом). Але щоб так сталося, мусила відбутися ота «невипадкова випадковість», яка набуває у долі не значення, а Знаковості
Валентина ШТИНЬКО, заслужений журналіст України
Саме читала перший том роману-хараману (так сам автор визначив жанр) Юрка Іллєнка «ДоповіДна Апостолові ПеТРу» (щиро вдячна колезі Костянтину Гарбарчуку, редакційному бібліотекареві й бібліофілу, чиїм літературним смакам я довіряю майже беззастережно, за добру пораду: «Це чтиво просто для вас, правда, є одна обставина...»). Назвемо цю обставину вслід за автором «гіперреалізмом», в окремих епізодах... До нього вдався неповторно талановитий кінорежисер, оператор, актор, художник, письменник і взагалі великий українець Юрій Іллєнко (згадаймо хоча б його причетність до художніх фільмів «Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною ознакою...»
Книга одразу почала «затягувати», немов отой вир за Дніпровим порогом із назвою Ненаситець, до якого автор не раз повертається. І саме у ці дні волинський письменник Андрій Бондарчук подарував результат своєї багаторічної скорботної праці — солідний том «Україна. Голодомор 1946—1947 років: непокараний злочин, забуте добро». Я тоді отримала термінове редакційне завдання: взяти в Андрія Івановича інтерв’ю, поговорити про те, як ця непроста й вагома для історії України книга створювалася. Оскільки належу до тих старомодних журналістів, які перед зустріччю з автором його твори не просто переглядають, а й уважно читають, то довелося відкласти Юрія Іллєнка і засісти за Андрія Бондарчука (понад 700 сторінок), виконати редакційне завдання, а потім знову повернутися до «ДоповіДної Апостолові ПеТРу» в трьох томах! Ви коли-небудь чули про доповідну в такому обсязі?! Я — ні.
Коли я перегортала останні сторінки цих воістину знакових книг, десь у підсвідомості роїлися думки — від невимовної гордості, що я живу з цими авторами в одну епоху, що дихала одним повітрям, ходила тими ж вулицями, — до усвідомлення важливості того, що це прочитають потомки.
Книги — абсолютно різні за тематикою, стилістикою, спрямуванням (хоч і в Юрія Іллєнка є короткі, але разючі згадки про голод 1947 року) — у свідомості раптом злилися в одне русло, переплелися, як туго заплетена дівоча коса, перекинута через плече на груди, там, де серце... Бо йдеться про той же Голодомор, тільки у Бондарчука — більше про фізичний, а в Іллєнка — переважно про духовний. І який страшніший і більш убивчий для України — хто відповість, який філософ чи політик наважиться на такий вердикт? Адже кожному болить своє, а всім разом нам чомусь... байдуже!
Коли я перегортала останні сторінки цих воістину знакових книг, десь у підсвідомості роїлися думки — від невимовної гордості, що я живу з цими авторами в одну епоху, що дихала одним повітрям, ходила тими ж вулицями, — до усвідомлення важливості того, що це прочитають потомки. А ще, наче весняна повінь, невідворотно насувалося переконання: з появою таких авторів і такої літератури щось у світі неодмінно має змінитися. Та вийшла на вулицю, болісно вдивлялася в обличчя перехожих, прислухалася до гомону будня і... нічого!
Тоді я настійливо почала рекомендувати прочитати «Доповідну...» своїм друзям і знайомим. Ледве оговталася від здивування, коли приятелька, з якою йшли по життю чи не 35 останніх літ, повернула перший том через кілька днів зі словами: «Я не можу цього читати, там надто багато матюків...»
Це правда. Мене вони спочатку також коробили, доки не зрозуміла, що естет і поет Іллєнко не міг інакше. Сподівався, що навіть апостол Петро його зрозуміє і вибачить. Чомусь переконана, що так воно й сталося, Юрій Герасимович споглядає за ділами земними з просвітлених вікон раю. Я ж відчула, що дуже змінилася моя душа, а отже — і світ довкола. А ще вслід за Іллєнком утвердилася в переконанні, що «життя не перекладається на слова. Або я не вмію цього робити».
