«Ледве не запливли в Білорусь»

Коли водойми вкриваються льодом та легким снігом, саме час згадати приємні подорожі синьооким Поліссям. Цього літа члени гуртка «Водний туризм» Маневицького районного центру творчості дітей та юнацтва, учні троянівської школи Яків та Артем Гайдучики, Павло Зінькевич, Богдана Кравчук, Дмитро і Станіслав Семенюки, Віталій Павлючик, Богдан Туревич, Максим Оверчук, Василь Федоров, заступник керівника гуртка Ніна Ясюк та я вирушили в похід.

Почали рух уздовж кордону каналом, який з’єднує річку Прип’ять та озеро Біле, що межує з Білоруссю. Він виявився красивим і доволі широким, отож усі шість байдарок йшли майже в один ряд. Нас сповільнювало те, що попереду на відстані декількох кілометрів була велика гроза. Протягом походу ми часто спостерігали за подібним, але майже завжди залишалися сухими.

 

 Після одного з поворотів перед нами відкрився краєвид озера Волянське. Продовжили рух, але на воді з’явилися лебеді, задивившись на які, ми проминули вихід у канал. Ця халепа додала до маршруту декілька зайвих кілометрів. Врешті вихід знайшли. Ось і озеро Святе. Воно значно менше, але дуже мальовниче. Глибина каналу зменшується, від того гребти стає важче.

 Вечірньої пори ми зупинились на березі неподалік села Почапи Ратнівського району. А вранці підійшли до шлюзу, що регулює подачу води із річки Прип’ять у канал. Перша серйозна перешкода із перепадом її рівня понад 40 сантиметрів. Мій колега, знаний турист Борис Третевич, розповідав, що на цьому об’єкті можна набрати повний човен води. Але ж мушу сам перевірити. Не встиг повернутися, щоб дістатися рукою водоспаду, як моя байдарка наповнилася вщерть. Діти з берега вправно кинули рятувальний канат, почали підтягувати човен до берега. Решту плавзасобів перетягнули через шлюз порожніми і далі рушили Прип’яттю. Село Ветли на Любешівщині здалося дуже великим, адже річка декілька разів то підходила, то віддалялася від нього.

Попереду ще чималий шлях до місця ночівлі на висоті неподалік Люботина Любешівського району. Ця ділянка приваблює чистими широкими коридорами із немалою глибиною серед високих стін очерету. Здавалося, вони безкінечні. Уже сутеніло, коли ми причалили до берега. Знову розбили табір, і за вечерею діти довго спілкувалися та ділилися враженнями.

 

Третій день був цікавий тим, що гребли до відомого вже нам озера Люб’язь, на якому минулого року були в поході ІІІ ступеня складності. Цьогорічний похід І категорії складності протяжністю понад 150 км пролягав Прип’яттю до білоруського кордону та Стоходом (проти течії) аж до нашого сусіднього села Великий Обзир, що в Камінь–Каширському районі. Озеро Люб’язь зустріло нас мілиною, яку утворила річка, виносячи пісок у широке гирло. Зовсім неподалік місце фінішу «Поліської регати», у якій цього року брали участь із заступником головного редактора «Газети Волинь» Сергієм Наумуком.

 

 Зранку продовжили рух річкою із широкими заплавами, а в Хоцуні придбали в дорогу свіжого пахучого хліба. Зупинилися на обід у старовинному селі Сваловичі Любешівського району, де зустрів свого давнього прия­теля журналіста Валерія Мельника, який захопливо відгукнувся про нашу цікаву та корисну подорож.

І ось на карті — ​Стохід. Закінчується територія Національного природного парку «Прип’ять — ​Стохід», починається Рівненська область. Минувши село Млин підходимо до відомого нам з попереднього походу озера та села Нобель. Несподівано за нами з’явилась величезна хмара. Розумію, що рухатись далі небезпечно, тому за вітром уздовж берега дістаємося заплави. Причалили до затишного місця поблизу селянського господарства та влаштували табір. Наступного дня провели екскурсію селом, до храму, обійшли на байдарках півострів, на якому і розкинувся Нобель.

Більше тижня в дорозі далося взнаки, але юні туристи веслували з ентузіазмом, адже це було повернення додому.

Перед нами простяглися широкі плеса. Зупинилися пообідати поблизу села Дубчиці. Місцевий рибалка попередив, щоб ми не зайшли на територію Білорусі та вчасно повернули у Стохід уже проти течії. Прип’ять помітно опускалася вниз. Гребти майже не було потреби. Декілька кілометрів рухаємося широким неглибоким руслом зі швидкою течією.

 

Ось і наш Стохід, уже друге русло якого впадає у Прип’ять. Повертаємо і пливемо проти води. Така стрімка течія була до кілометра, після чого річка стала спокійнішою. Перед входом до озера Омит знайшли поворот у невеличкий канальчик. Уранці рушили за маршрутом. Заходили на піщану дюну з дотами Першої світової війни. Потім у Сваловичах повернули на рідний Стохід. Зупинились на ночівлю біля села Бучин Любешівського району. Неподалік берега тут височіє старовинна церква. Нам люб’язно відчинили храм та розповіли про чудотворну ікону, яка зцілює вірян.

Любешів зустрів нас людними пляжами. З цікавістю оглядаємо підвісний пішохідний місток до сусіднього села Заріка. Незабутньою для місцевих дітлахів була зупинка на пристані в Олениному Камінь–Каширського району. Учасники походу по черзі катали їх на байдарках. Більше тижня в дорозі далося взнаки, але юні туристи веслували з ентузіазмом, адже це було повернення додому. Вранці останнього дня мандрівки нікого будити не довелося. Всі швидко зібрали речі і рушили на фініш.

Уже біля вогнища я поцікавився у дітей, чи пішли б вони ще у такий похід. Отримав упевнену відповідь: «Так». Хтось запитав, чи можна річками Прип’ять (через Білорусь) та Стир дістатися у Маневицький район. «Мабуть, це цілком реально», — ​відповідаю і розумію, що людській цікавості немає меж. А ще переконаний: мої вихованці любитимуть рідний край, отчу землю.

Микола ЯСЮК,
керівник гуртка «Водний туризм» Маневицького РЦТДЮ