Його називали шарлатаном, а він поставив на ноги тисячі хворих

Микола Касьян (1937–2009) був геніальним мануальником, зробив чимало успішних костоправних операцій, винайшов власну методику лікування хребта. Але визнання прийшло до нього надто пізно. Лише у 1988 році влада оцінила його заслуги, удостоївши званням «Заслужений лікар України», а в 1990-му — ​«Народний лікар СРСР». Тривалий час костоправа із невеличкого містечка Кобеляки, що на Полтавщині, Миколу Касьяна, лікаря за фахом, у медичних колах як тільки не називали — ​шарлатаном, аферистом… Стосунки з офіційною медициною в нього ніколи не складалися. Чого правду таїти, не любив Микола Андрійович чиновників від охорони здоров’я. І не боявся про це говорити. Його своєрідна манера розмовляти з ними (міг сказати неприємну правду в очі, а то й нагрубити, обматюкати) зіграла негативну роль у ставленні до нього.

Але головною причиною несприйняття його офіційною медициною все ж було невизнання мануальної терапії. Її представники  робили все, щоб відбити у народного лікаря бажання займатися нею. Та попри це він не відступив з обраного шляху. Лікував так, як і його дід та батько, знані костоправи. До 1980-х він приймав пацієнтів фактично підпільно. Працював тоді у Ліщинівському психоневрологічному будинку-інтернаті. Зачувши про лікаря, котрий ставить на ноги, почали з’їжджатися пацієнти з усього Союзу. Офіційна медицина не змогла з цим змиритися. Вирішила взяти під контроль діяльність костоправа. Касьяну виділили кімнату із камерою для дезінфекції білизни при санепідемстанції. За ним закріпили медсестру, котра  реєструвала відвідувачів, дали їй оклад. Самому ж Миколі Андрійовичу — забули. Мовляв, пацієнти віддячать. А через рік йому виставили чималий рахунок за освітлення, приміщення. Порахувавши витрати, лікар вимушений був перейти в готель, де йому виділили кімнату. А коли її перестали опалювати, вирішив: буду приймати людей вдома. Але й там йому не дали спокою. Чиновники від медицини не могли повірити, що лікар може, лише доторкнувшись пальцями до хребта, встановити точний діагноз. Влаштовували перевірки. 

Після чергової комісії міністр охорони здоров’я України Романенко тричі передавав до прокуратури матеріали для притягнення Касьяна до кримінальної відповідальності. Але тоді допомогли вдячні пацієнти, серед яких були члени політбюро, секретарі Центрального комітету партії, а також голова президії ВР УРСР Валентина Шевченко. Світила офіційної медицини рекомендували їй лягати на операцію, а Микола Касьян поставив на ноги. Лікував він і відомих російських та українських артистів, зокрема, Софію Ротару, Таїсію Повалій, Яна Табачника, Валентину Толкунову, Миколу Баскова... 

Тоді скажу так: Москва і Київ нам до сраки — столиця наша — Кобеляки. 

Він був справді народним лікарем. Приймав у Центрі мануальної терапії, який збудував у Кобеляках за власні кошти, усіх, хто приходив, навіть без запису. До нього завжди була велика черга. Щоб встигнути, Микола Андрійович як справжній трудоголік нерідко розпочинав прийом о 4-й годині. «Я був дурним у роботі», — писав у своїй книзі спогадів. Його не раз кликали до Києва, Москви, але він відмовлявся, бо не уявляв свого життя без рідного міста. 

— Якось Лев Зайков (секретар ЦК КПРС) запитав: «Миколо Андрійовичу, чому ви не хочете у Москву? Це ж столиця», — згадував Касьян. — Я йому: «Ви ображатися не будете?» — «Не буду». — «Тоді скажу так: Москва і Київ нам до сраки — столиця наша — Кобеляки». Зайков потис при всіх руку, обняв, розцілував і сказав: «Усе! Їдьте у свої Кобеляки». Більше мене до Москви не кликали.
До нього приїжджало чимало людей на стажування. Але Касьян вважав своїми послідовниками лише трьох. Один із них — Олексій Чигирин, залишився в Кобеляках, де приймає хворих. 

В останній рік життя Микола Касьян хворів. Скаржився на серце, печінку, нирки, був неходячим. Медики казали, що його органи зносилися через величезні фізичні навантаження (за рік він, як зазначається у Книзі рекордів Гіннесса, вправив диски понад 40 тисячам хворих). Але до лікарів не хотів іти, бо не довіряв. У житті він лише двічі звертався до них і щоразу... втікав. Помер костоправ від Бога у  72 роки на руках у дружини і прийомного сина  Яна, який продовжує справу батька й нині.