«Я тебе люблю більше, ніж учора, і менше, як завтра»

«З Іриною зустрічався майже рік, а мене все ще не відпускало перше шкільне почуття»

Навіть після строкової служби, як розповідав Сергій, він залишався дуже сором’язливим — ​підійти до дівчини, а тим більше заговорити з нею, було непросто. І їхнє з Іриною знайомство цим позначене.

— Це сталося на дні народження моєї двоюрідної сестри, що жила в Старосіллі, — ​пригадує чоловік. — ​Вийшло так, що ми з Іриною сиділи за одним столом, але не зовсім поруч. І тут мені кажуть: «Підсунься ближче — ​що ти на рогу притулився». А дівчина ще мене і «вколола»: «А він боїться, що я його вкушу». Ці слова зачепили, і я вже сміливіше всівся біля неї. Додому Ірину проводжав, коли ми повернулися в рідні Колки (моя дружина родом із Рожища, а в наше селище після закінчення Луцького культосвітнього училища одержала направлення на роботу в музичну школу — ​вчить дітей на бандурі грати). У розмові з цією дівчиною відразу відчувалося щось таке спільне, що єднало нас. Вона історією цікавилась, і я багато книжок на цю тему прочитав…

Жінка навіть не забула, про що саме говорили вони того вечора. Після школи Сергій вступав до Київського технологічного інституту, але не вистачило балів. На екзамені з історії йому випало питання про Переяславську раду, а як відповідав, то викладач сказав, що «не повно розкрив тему». Отож, у перший вечір знайомства у них була розмова про цю віху в історії України. Зараз це може здатися дивним, бо зазвичай молоді зорі рахують, але тоді сталося саме так, може, не зовсім романтично. І у Новаків до одруження багато що було не зовсім «так», судячи з почутого. Наприклад, коли мова зайшла про те, як Сергій освідчувався майбутній дружині, то чоловік розповів:

— Я вже з Іриною зустрічався майже рік, розумів, що вона чекає якогось мого подальшого кроку. А в мене планів, щоб одружуватися, скажу відверто, не було ніяких. Думав стати перш на ноги. Знав, що хочу вчитися, взяти ділянку під забудову, щоб мати свій дім, а тоді вже створювати сім’ю. І в той же час я відчував, що Ірина — ​не просто близька мені людина, а моя людина, котра не залишить, як мовиться, ні в радості, ні в горі. Але одного разу навіть сказав їй таке: «Не знаю, чи люблю тебе». Справа в тому, що я — ​однолюб. Із шкільних літ у мене були перші почуття. Правда, я не наважувався підійти до своєї симпатії, тож почуття були заочні. Та зустрічаючись згодом із кимось (уже і з Іриною), я мав перед очима образ свого ідеалу дівчини з юності. Тож і своїй майбутній дружині сказав таке.

Є що згадати...

 Погодьтеся, що це момент не з приємних. А Ірина сама тепер із цього приводу по–жіночому розсудливо каже:

— Сергій тримав цю першу любов у потаємній «кишеньці» свого серця. Але почуття були без взаємності. Тож я з часом ту «кишеньку» заповнила. Так народилося наше кохання, а з нього — ​троє діток — ​Ярослав, Ігор, Юліана.

Сергій додає:

— Пригадуючи ті слова «Я не знаю, чи люблю тебе», розумію, що зробив боляче Ірині. Я й тоді це відчував. Ми продовжували зустрічатися, і це було доказом особливого ставлення до мене з її боку. І сталося так, що ми скоро одружилися.

Їхній шлюб прискорила печальна подія — ​батько Сергія був дуже хворий, лікарі відпустили йому два місяці на життя. І ось бабуся юнака по татовій лінії каже йому: «У тебе матері нема (вона втопилася, коли Сергій мав лише 5 літ. — ​Авт.). Ти знаєш, що скоро і батька не стане — ​нехай він буде спокійний, що ти не один залишаєшся, що в тебе є сім’я». І після цих слів він, той, хто хотів перш стати на ноги, а тоді женитися, як зараз пригадує, подумав: «Хіба дружина — ​це завада у навчанні чи досягненні якоїсь мети у житті? Якщо Ірина дійсно «моя людина», то сім’я буде тільки на користь». Чоловік говорить:

— І невдовзі після тих моїх «поганих» слів, сказаних Ірині, я освідчився їй. Деталей, на жаль, не пам’ятаю, мабуть тому, що нічого надзвичайного не було, оскільки батько доживав останні свої дні, — ​не до веселощів. 20 липня 1997–го ми зареєстрували свій шлюб, а 14 серпня його не стало. Тож лише через рік обвінчалися у храмі селища Колки.

Таїнство вінчання — ​незабутній день / фото із сімейного архіву.

«Наше подружнє життя — ​розставання за розставанням»

Про Сергія Новака могла б бути окрема публікація як про чоловіка, якому випало побувати у багатьох гарячих точках. Після строкової служби, що проходила в Маріуполі, він повернувся додому. А це 1991 рік. Союз розвалився. Хотів вступати до Академії внутрішніх справ у Києві («мене називали крепким борцем за справедливість»), але не склалося, бо до медкомісії не допустили через проблеми із зором. Тож став студентом–заочником Волинського інституту економіки і менеджменту.

— Коли вже мав диплом бакалавра, — розповідає Сергій, — потягнуло мене в армію. Пройшов підготовку у Бердичеві і був зарахований до складу Миротворчої місії — ​в листопаді 1994–го поїхав у колишню Югославію, в Сараєво. Уже, як одружився, то заробляв у Чехії, бо ж задумав перебудувати батьківську хату, потрібні були кошти. Разом із дружиною створював затишок для сім’ї. А потім — ​зустріч із товаришем, з котрим разом були у Сараєво. Від нього дізнався, що є можливість поїхати у складі Миротворчої місії в Ірак. І я пішов служити в армію — ​у Журавичах Ківерцівського району стояла військова частина. А вже звідти у 2003–му поїхав в Ірак. Коли повернувся, то нашу частину розформували. Дослужував у Володимирі–Волинському. Звідти міг раз на два тижні на якусь добу додому вирватися. Бо ж тут — ​дружина, дитина — ​наш старший син.

Я знала: де б не був Сергій, він завжди поспішає додому, де його чекає тепло, любов, повага, шана і вдячність.

Чоловік бачив, що таке життя порізно не може продовжуватися. Тож як тільки–но вийшов строк контракту, звільнився. Але на цьому розлуки подружжя Новаків не закінчилися. Армія назовсім ще не скоро відпустила Сергія. Він знову йшов служити. І знову подавав документи на поїздку в гарячі точки. Цього разу потрапив у Ліван. Повернувся через вісім місяців у 2006–му. Працював якийсь час у підрозділі Міністерства надзвичайних ситуацій спочатку в Луцьку, потім — ​у Маневичах. Це вже, вважай, вдома, ближче до сім’ї.

— І ще раз я повернувся в армію, — ​розповідає Сергій, — маючи сорок років. ​У 2013–му. Служив у вертолітній частині, яка дислокується в Бродах на Львівщині. Звідти потрапив у зону АТО. Чотири рази вилітав на Схід України. Усього дев’ять місяців бойового хрещення.

Найстрашніше було, коли війна почалася вже не десь, а в Україні.

Одне слово, життя подружжя було в постійних розлуках. Але якщо Ірак, Ліван — ​це десь далеко, то війна на Сході України — ​біда вдома.

— Дуже велика різниця, — ​каже Ірина, — ​бо війна стала близькою, ми бачили, як вона забирає життя українських бійців. Сергій дуже мало розповідав про службу. А все ж уривками трохи знаю, що йому довелося пережити. Коли збили перший вертоліт і привезли поранених та вбитих, то дуже важким було прощання з побратимами. І я розумію, чому чоловік, буваючи вдома якийсь короткий час, не міг заснути — ​все ходив і ходив по будинку. Я до нього у Броди приїжджала, бачила пам’ятник загиблим в АТО льотчикам.

Але найдовша розлука у Новаків була ще попереду. Сергій потрапив у склад Миротворчої місії на Африканський континент — ​у Ліберію.

— Мені подобалося служити в авіації, — розповідає він. — ​Коли злітає вертоліт, і ти знаєш, що причетний до цього (забезпечував технічне обслуговування. — ​Авт.), то це дуже приємне відчуття. Думав і надалі служити у Бродах, щоб заробити пенсію, але коли збільшили стаж, то зрозумів, що не дотягну. Із січня цього року працюю в Колківській селищній раді — ​займаюся військовим обліком. Це не те, до чого душа лежить, але всі мінуси компенсуються тим, що я вдома. Мені не довелося бачити, як ріс старший син Ярослав — ​зараз він студент факультету ракетобудування Київського політехнічного інституту. Нехай менші піднімаються на ноги на моїх очах.

«Не рахувала днів розлук, а лише зустрічей»

Двадцять другий рік живуть у шлюбі Новаки. Це багато і мало. Мало, якщо взяти до уваги те, що пам’ять подружжя зберігає кожну мить, починаючи з їхнього знайомства: якими вони тоді були, чим сподобалися одне одному. Ірина, зокрема, каже:

— Коли ми познайомилися, Сергій був дорослий, зрілий мужчина, котрий пройшов не лише строкову службу, а й Миротворчу місію в Сараєво. Мене він дуже вразив своєю чоловічою харизмою, врівноваженістю, щирою усмішкою.

А що залишалася сама, і то не один день, місяць — ​це ж непросто? Коли про це зайшла мова, жінка висловилася так:

— А я була з дітьми, з нашим будинком, клопотами і берегла домашнє вогнище — ​підтримувала його, наповнювала любов’ю. Я знала: де б не був Сергій, він завжди поспішає додому, де його чекає тепло, любов, повага, шана і вдячність.

Не часто вдавалося ось так гуртом зібратися вдома за святковим столом / фото із сімейного архіву.

Таке життя, на думку жінки, і тяжке, і в той же час цікаве. Бо розлука була фізична, а ось духовно Він і Вона — ​постійно разом. Виручав, звичайно, мобільний зв’язок — ​«почуєш рідний голос і на душі вже легше».

— Якби не було таких розлук, — ​розмірковує Ірина, — ​ми б не навчилися берегти наші почуття, цінувати їх. Може б, не було тоді ось такого освідчення: «Я тебе кохаю більше, ніж учора, і менше, як завтра». І я часто промовляю ці слова, і Сергій. Ми дорожимо кожною хвилиною, проведеною разом.