Спускалась у 150-метрову печеру,  пішки пройшла Кавказ, а в Грузії вчителька з України щодня протягом 20 років отримувала букет квітів!

Босонога пустунка з віддаленого села увійшла до збірної області з туризму

… Дитинство. У ньому маленька одиначка Марійка — ​улюблениця мами Надії і тата Леонтія — ​у рідних Стариках завжди знаходила собі роботу, щоб почуватися помічницею батькам. Уже в чотири роки мріяла стати вчителькою, і, не вміючи писати, навпроти каракуль — ​«прізвищ» своїх подружок ставила їм оцінки. Односельчани і батьки жартівливо називали її рибкою, бо дівча безперестанку хлюпалось у плесі від початку літа до першої прохолоди. Тоді ще Марійка не знала, що в її серці довіку оселяться мелодійність голосу нені — ​ланкової місцевого господарства і вдача вродженого музиканта — ​батька, котрий воював на фронтах Другої світової війни, дійшов із перемогою до Праги, а в мирному житті працював у будівельній бригаді та грав на духових інструментах на сільських весіллях.

З висоти літ Марія Лео­нтіївна не перестає бути вдячною своїм учителям. Каже, що завдяки їм побувала в багатьох містах колишнього Союзу, під час численних екскурсій побачила шедеври живопису, почула класику в театрах, концертних залах. З десятирічної непосидючої учениці вчителька географії Антоніна Широцька виростила одну з найспритніших учасниць збірної області з туризму. Захоплення ним у сьогоднішньої ювілярки і тепер охоче переймають дітлахи.

Підкорення глибин Новоафонських печер і сердець поліських школярів
Юність. Найпрекрасніши­ми в ній були, звісно, студентські роки на філологічному факультеті Луцького педагогічного інституту імені Лесі Українки! Успішне навчання, постійні походи, а на 2-му курсі — ​ще й ввірене дівчині керівництво туристичним гуртком тренування з волейболу… Здавалося, не було хвильки, щоб вільно дихнути, проте юнка з дивовижною енергією два роки поспіль ходила з експедиціями харківчан у Новоафонські печери в Абхазії. І хоча вперше спускалася першою на 150-метрову глибину, із заплющеними від страху очима з підземелля щебетала, як у ньому … красиво! А одного разу випадок познайомив Марію із сім’єю іракського посла. З нею помандрувала пішки від Батумі через Сочі, оглядаючи на шляху всі храми, музеї і архітектурні пам’ятки.

Жителі грузинського містечка Тетри-Цкаро «затримали» її своєю повагою на довгих 20 літ. Ті роки Марія Леонтіївна і досі називає казкою!

Розповідаючи і тепер на прохання цікавої дітвори ці захопливі бувальщини, Марія Леонтіївна обов’язково наголошує, що їй завжди щастить на хороших людей. Такий весь педагогічний колектив школи села Черче, що на Камінь-Каширщині, в якій молодим спеціалістом ще більше полюбила вчительську професію. Директор школи Василь Вознюк спершу відвідував кожен її урок, а через деякий час він став водити на її заняття, як на взірцеві, й старших колег.

З першого погляду — ​і на все життя

Кохання. Його квіти та своє серце Володимир подарував дівчині в Луцьку. Випадково стрілися біля Свято-Троїцького собору — ​і на все життя. Щира в почуттях Марія дарувала їх не лише чоловікові, а й полюбила до щему його батьківщину — ​грузинське містечко Тетрі-Цкаро. Коли раптово захворіла і потрібно було змінити клімат, поїхала туди без свого Володі, влаштувалася на роботу в школі, в якій навчалося 1880 учнів, і жодного дня не поверталася звідти без квітів. Вимогливим до скромності, порядності та ввічливості місцевим жителям настільки імпонували ці риси у вдачі доброзичливої українки, що у Тетрі-Цкаро вони «затримали» її на довгих 20 літ. Ті роки Марія Леонтіївна і досі називає казкою!

У щасливому шлюбі в Марії і Володимира народилося двоє синочків. Щодня молиться жінка за прихильну долю Едуарда і його дружини Лариси. За Олександром, який відійшов у засвіти, не перестає жодної хвилини плакати материнське серце. Любов’ю, яку мала б дарувати йому, голубить Сашкових дітей — ​Анастасію, викладача англійської мови школи № 25, і дев’ятикласника Давида. Доброта і любов цієї жінки є настільки жертовними і сонячними, що вона, наче рідного, прийняла в родину Анатолія — ​другого чоловіка невістки Лілії, а їхня донечка — ​шестирічна Юлія — ​називає бабусю Марію рідною і чи не щодня просить батьків їхати до неї у Старики або кличе додому до Луцька.

І сьогодні понад 400 діток із трьох областей кажуть їй: «Дякуємо!»

Зрілість. Сотні вітань від рідних друзів, знайомих, односельчан із рідної Горохівщини, Грузії і багатьох регіонів України та колишнього Союзу цими днями линули для прекрасної жінки. Одними з перших ювілярку Марію Фридинську із 70-річчям вітали її колеги. Сама ж іменинниця має чудове кредо: якщо потрібно щось зробити, слід зібратися, порадится і творчо попрацювати, щоб потому гордитися зробленим і понад 400 діточками, які в Будинок дитячої і юнацької творчості приходять із Берестечка і довколишніх сіл Горохівщини, Львівщини, Рівненщини. А ще Марія Фридинська дорожить місією людини творити добро і хоче миру.