Історія до сліз: Вдовине щастя

У дитинстві подумки мандрувала небаченими місцями. Пізніше вони почали приходити у сни. Яскраві, загадкові картини. Прокинувшись, хапала сон за невидимі поли, аби зупинити мить містичного щастя…

…Жінкам з її роду судилася вдовина доля. Дідуся Настя знає лише зі старої, пожовклої від часу фотографії. Він відійшов у засвіти, коли ще бабця була молодою, а мати — малим дівчам. Батька майже не пам’ятає. Мама овдовіла, коли їй минув п’ятий рік. А нещодавно Настя поховала свого коханого Володю…

— Добре, доню, що в тебе син, — зітхала Настина матір, пригортаючи маленького внучка Славчика. — Не щастить жінкам у нашій родині. Три покоління, троє вдів… Чи то доля така? Чи прокляв хтось? Може, внук перерве ту страшну карму…
Настя часто брала Славка на роботу. Співробітниці казали:

— Шкода, що тепер до бібліотеки ходить мало порядних і неодружених чоловіків. А ти така вродлива, Насте. І Славко — гарненький, милий хлопчик.

Якось Настю зустрів старший брат її однокласника. Юрко жив у сусідньому будинку. Поспівчував. Запитав, чи потрібна допомога. Нарікав, що не склалося особисте життя. Після цього начебто випадково опинявся біля її під’їзду. «Добрі» тітоньки, які з ранку до вечора сидять на лавці, перемивають кісточки всім і вся, навіть сусідським псам, вирішили «врятувати» Юрка. Настрахали його матір, що не щастить чоловікам у цій родині. Вмирають молодими. Тож хай її син оминає вдову двадцятою дорогою.

Не щастить жінкам у нашій родині. Три покоління, троє вдів… Чи то доля така? Чи прокляв хтось? Може, внук перерве ту страшну карму…

Невдовзі до Насті прийшла Юркова мати. Накинулася з порога: мовляв, звела в могилу свого чоловіка, тепер поклала око на мого сина?

Коли Славко заснув, Настя розплакалась:

— Світку, за що нам це все? Кому моя родина заподіяла зло?

Світ ховав обличчя у вечірніх сутінках. А вночі, неначе виправдовуючись за своє мовчання, водив її у снах вуличками чарівного міста, яке пахло кавою і сонцем. А старою бруківкою збігали розмальовані різними кольорами будинки… У вікно стукав ранок. Але Настя не хотіла розплющувати очі — доганяла свій сон…

У вихідні Настя з сином любили мандрувати. Подорожі навіть до будь-якого райцентру видавалися малому неймовірно цікавими. Настя вміла гарно про все розповідати. Вони почувалися романтиками в пошарпаних автобусах, які здавали нормативи зі стрибків через ями та вибоїни на дорогах, чи у матрисах, де дачники хвалилися своїми клаптиками-городами й нарікали на погоду, політиків і жуків.

Інколи Настя зі Славком їхали до сусіднього обласного центру. Їй здавалося, що саме це старе місто водить її у снах своїми вузенькими вуличками. Воно володіє дивною магією, яка заспокоює і дарує відчуття свята. Тут навіть усміхаються поважні коти, які сидять на сонячних підвіконнях. А коли годинник на ратуші вибиває новий час, Настя завжди згадує казкову Попелюшку, якій потрібно було вчасно повернутися додому.

…Потяг повільно рушив.

— Тату, хочу води-и-и.

— Мар’янко, потерпи хвилинку, зараз куплю.

— Хочу вже-е-е…

Настя кинулась виручати розгубленого чоловіка і його малечу.

— Дякую, зараз провідниця носитиме… я вам віддам.

— Не хвилюйтеся, у нас є ще одна пляшка. Далеко їдете?

Виявилось, живуть в одному місті.

— Доньку забрав від батьків дружини. Тепер за нею доглядатиме інша бабуся. І татко. Так, зайчатко? Ми вже другий рік катаємось. Бавимо Мар’янку почергово.

«Зайчатко» позіхнуло. Настя спостерігала, як дбайливо, по-чоловічому ніжно, сусід по купе, якого звали Тарасом, вкладав доньку спати. Її Володя також любив сина. Підстрибував, наче хлопчисько, коли вона через вікно пологового будинку показувала маленький згорток. Потім навчився Славка купати…

Коли «зайчатко» смачно засопіло, Тарас мовив:

— Розіспиться за дві години, потім тяжко буде розбудити.

— А я не сплю, коли кудись їду, — ​втрутився у розмову Славко. — ​Я люблю у вікно дивитися.

— Ви відважний татусь, — ​усміхнулася Настя. — ​Самі в дорозі з такою малечею…

— Розумієте, я… вдівець. Мушу. Ще й автівка невчасно зіпсувалася.

— Розумію. Я — ​вдова, — ​зітхнула Настя.

…Вони випадково зустрілися на дитячих атракціонах. Тарас перший упізнав Настю. Підійшов. Привітався. Запитав, як справи в неї, у сина. Холодало й збиралося на дощ.

— Ви не проти, аби продовжити нашу зустріч у кафе? Хвилююся, щоб Мар’янка не застудилася.

…Тарас почав у вихідні телефонувати Насті й запрошувати її із сином до парку, на морозиво, покататися на міні-машинках… І жартував, що їхні діти «зійшлися характерами». А якось, трохи ніяковіючи, зізнався:

— Насте, я закохався у вас.

Вона ж замість того, аби зрадіти, зіщулилася від цих слів. Пригадала Юркове залицяння і вердикт «добрих» тітоньок зі свого будинку.

— Я повинна вам дещо сказати. У нашій родині всі жінки — ​вдови. Бабуся, мама, я… І люди пліткують про наше «вдовине щастя»…

— А ви їх не слухайте.

…«Що ж мені робити, світку?» — ​запитувала подумки, дивлячись у непроглядну темінь непогідного нічного неба.

«Бути щасливою», — ​відповідав світ, незграбно кутаючись від недоречного весняного холоду й дощу у старий вицвілий плащ, на якому теліпався останній ґудзик.

Сильнющий вітер розірвав хмари, і далеко-далеко замиготіла єдина зірка.

«Немов добрий знак», — ​прошепотіла Настя.

Світ полегшено зітхнув.

…Уночі їй снилося щось дуже гарне. Але, прокинувшись, глянула у вікно, і сон утік. Спохопилась. Немає часу ніжитися в ліжку цієї неділі. У гості завітають Тарас із Мар’янкою. Точніше, прийдуть свататися…

Тарас довго шукав місце, де б припаркувати автівку. Поправив стрічки на мініатюрних доньчиних хвостиках. Дістав букет троянд, трохи вищих за Мар’янку. І омріяний подарунок для Славка — ​конструктор.

У двері квартири подзвонили. Відчинила. Тарас, усміхаючись, діставав із кишені коробочку з обручкою,0 для Насті. Мар’янка обсмикувала сукеночку і сором’язливо ховала очі. Славко виглядав надто серйозним, немов приміряв роль старшого братика. Настя мимохіть глянула у дзеркало: нарешті там побачила жінку із щасливими очима.

Ольга ЧОРНА