Зима у квітчастій хустині

— Ой! — ​знітилася, а потім засміялася дівчина.

— Назаре, ти упіймав зиму у квітчастій хустині, — ​пожартував товариш Оксаниного «рятівника». — ​Ми вас не відпустимо саму, проведемо куди треба. А ви за це скажете своє ім’я.

— Оце знайшли таємницю. Оксана я.

— Актриса? З фільму «Вечори на хуторі біля Диканьки»? А я гадаю: на кого ж ви схожа?

— Студентка, а не актриса, — ​відізвалась дівчина. — ​На історичному вчуся в педінституті.

— Тримайтеся за мою руку.

Але Оксана взяла під руку Назара…

…Її дівчата–однолітки носили шапки. Модно. А Оксана любила хустки. Квітчасті їй личили. У них вона справді була схожа на актрису з гоголівських «Вечорів…». Ще й ім’я однакове.

Подруги, які бачили, як тендітна Оксана дріботіла біля Назара, запитували, де натрапила на такого велетня. Щоправда, дівчатам більше подобався його товариш. Симпатичний. А здоровань якийсь простакуватий.

— Він мені побачення призначив.

— Цей гарненький? — ​поцікавилась подруга Марійка.

— Ні, цей височенький.

— Тоді, Оксанко, знайом із його товаришем. Буде мій, — ​засміялася Марійка. — ​Як його звати?

— Сергієм.

…Оксана не наважувалася знайомити Назара зі своїми батьками. До міських хлопців батько ставився не вельми прихильно. Особливо після того, як їхня сусідка Зоя привезла з міста дитину замість диплома. Малій уже чотири роки, а люди й досі Зойку в зубах носять.

А Назарові мати радила не задивлятися на вродливих дівчат, щоб потім не шкодувати. Та Оксана така гарна…

Назарова мама кликала невістку донею. А сусідки аж мліли, коли вона хвалила Оксану. 

Із Назаром вони уже рік зустрічаються. А Марійка з Сергієм тим часом до весілля готуються.

— Дружкою в мене будеш, Оксанко. А Назар — ​дружбою в Сергія. Наступна забава ваша.

…Назар із Оксаною виходили з магазину. А їм назустріч…

— Моя мама, — ​знітився хлопець.

— ​Де ж ти таку кралю знайшов, сину? Вона ж на актрису подібна…

— Так, мамо, — ​зітхнув. — ​На Оксану, наречену Вакули.

— Справді! Вам, красуне, личить хустина. Чому ж ти, Назаре, не запрошуєш дівчину в гості на мої пиріжки? І батько буде радий.

— Мамо, я… ви…

…Назарові батьки гарно прийняли дівчину. Не переймалися, що вона сільська. І коли Назар провів її, мати мовила:

— Одружуйся з нею. Серцем відчуваю: славна дитина.

— Ви ж, мамо, казали не заглядати на вродливих дівчат.

— Казала… Ну, казала. Але Оксана… Вона добра.

— І розумна, — ​додав батько. — ​От тільки дрібненька, — ​пожартував.

…Оксана хвилювалася, коли їхала з Назаром до себе додому. Мати знала, що донька зустрічається з міським хлопцем. А батько ще ні.

Роман дивився на міцного здорованя. Донька біля нього така маленька.

— На руках її мусиш носити, — ​серйозно мовив Роман до хлопця, а очі сміялися.

— Буду, — ​відповів той.

Коли повернулися до міста, на автовокзалі циганка причепилася.

— Не вірю у ворожіння, — ​засміялася дівчина. — ​Неправда все це.

— Будеш мати велике щастя і п’ятнадцять років самоти. Рівно п’ятнадцять. Ні днем більше, ні днем менше.

Хлопець «позолотив» руку циганці, аби та відчепилася.

…Ті, хто знав Назара й Оксану, казали: про них любовні романи можна писати. Жартували: мабуть, Назар свою дружину на «ви» кличе. Бо так уже дмухає на неї. Так оберігає. На руках носить.

А він і справді носив дружину на руках. Від щастя. А коли народилися двійнята — ​Марійка з Сергійком (дітей назвали на честь своїх найкращих друзів), Назар і пелюшки прав, і каші варив, і ночами до малих вставав…

Назарова мама кликала невістку донею. А сусідки аж мліли, коли вона хвалила Оксану.

— Ой, Митрофанівно, дуже гарна ваша невістка. Певно, в школі на неї всі вчителі–чоловіки заглядаються…

— Артистка… Як зав’яже ту квітчасту хустину…

— Треба Назарові за Оксаною в чотири ока дивитися. Бо хтозна…

У Назара душа була світла, наче в ангела. І добра, як у дитини. За те й кохала.

— Цитьте! І не заздріть! — ​відповідала на те Назарова матір. — ​І не обмовляйте моїх дітей. Вам би таких невісток.

От і Зойка, сусідка, за першої–ліпшої нагоди запитувала Оксану:

— Що ти знайшла в Назарові? Не красень. Ручища, як лопаті в млині. Велетень якийсь… За тобою ж стільки хлопців сохнуло.

…Минали роки. Час не спив Оксаниної вроди. І кохання. Виросли Марійка з Сергієм. А Назар і далі дивився на дружину таким поглядом, як у першу зустріч, коли упіймав у свої обійми.

…Назара не стало зимового дня.

Дуже сумувала Оксана. Її розраджували дві Марії — ​донька і подруга. І два Сергії — ​син і Назарів товариш. А вона плакала, мов мала дитина, яка загубила іграшку, що важила для неї півсвіту. Для Оксани ж Назар був цілим світом.

— Як жити без нього? — ​запитувала сама в себе.

— Тепер зізнаюся, — ​мовила подруга, — ​колись ми з дівчатами не вірили, що ти вийдеш заміж за Назара. Ти ж красуня, хоч картини пиши. А потім ми вами захоплювалися. Ти завжди щастям світилася…

— Марусю, в Назара душа була світла, наче в ангела. І добра, як у дитини. За те й кохала.

…Оксані часто снився Назар. Мабуть тому, що її думки і спогади крізь міріади зірок летіли до коханої душі. А ще не раз звертала на вулицю, де вони колись зустрілися. Зупиниться. Згадає. Зітхне…

…Оксана відійшла у засвіти тихо. У сні. Навіть ніхто не очікував. Не хворіла. Звечора збиралася до храму і на могилу до Назара. Завтрашній день — ​особливий для Оксани. День її болю і смутку. Рівно п’ятнадцять років тому не стало чоловіка.

Оксанина душа відлетіла на Небеса під ранок. Ні днем раніше, ні днем пізніше, відколи не стало Назара. Циганка таки щось знала…

Ольга ЧОРНА.