«І мені буває страшно. Але залякати мене важко»

Він — щирий патріот і відважний воїн. Колишній боєць батальйону «Азов» на псевдо Звіробій. Нині начальник управління патрульної поліції в Рівненській області, який формує національну свідомість й у своїх підлеглих. З одруженням його вітала вся Волинь, бо ця людина після випробувань на Майдані та війни на Сході справді заслуговує бути щасливою. А ще завдяки цьому «козакові» з’явилась надія, що можна щось змінити, бо такі хлопці продовжують війну за справедливість тут, у мирній частині країни

Ще здобуваючи в Чернігівському технологічному університеті фах юриста, він займався вихованням дітей–сиріт разом із канадськими волонтерами. Познайомився з людьми, які згодом були поряд на Майдані та війні. Влаштуватися за спеціальністю було складно. Тож працював на будівництві, а також возив дітлахів у Карпати. Під час Революції гідності увійшов до складу 35–ї сотні самооборони «Волинська Січ». Він ще й досі пам’ятає, як хлопці йшли пліч–о-пліч, а біля них несли поранених, тому в його робочому кабінеті й досі висять прапори «Азову» та Майдану.

— Звичайно, ця робота трішки «їсть» мене, але і той «козак» уже змужнів, — говорить Сергій. — Тепер я обдумую добре свої вчинки. Цьому вчить саме життя, яке не дає забути, як прийшов у цей кабінет, що пережив. А коли втомлююсь, то згадую, як спав під деревами чи в окопах. Я не ходжу на могили хлопців у пам’ятні дати: 20 лютого чи 14 жовтня. А йду туди за велінням серця. А воно приводить до тих місць часто.

Якщо чую про якісь нечесні справи, то відразу згадую своїх загиблих друзів, думаю про те, що про мене сказали б мої товариші, з якими я пройшов війну.

Коли Сергій повернувся з війни, дуже гостро відчував усю несправедливість. Сердився, що п’яні чоловіки сідають за кермо, неповнолітні дебоширять, і став поліцейським саме тому, що хотів навести порядок у місті.

— На той момент мені було 24 роки, — говорить головний патрульний Рівненщини. — Морально було важко перші шість місяців, але ми набрали надійних бійців, і сьогодні їх у підрозділі вже понад п’ятсот.

У березні, напередодні дня народження Сергія, по вікнах його кабінету стріляли із гранатомета «Муха». І ще було кілька спроб замаху на його життя.

— У 2018-му, виконуючи службові обов’язки, тричі отримав ушкодження під час сутичок із бурштинокопачами, — зізнається поліцейський. — А Новий рік зустрів із нападу неадекватних осіб. Після того, що я бачив на Майдані та фронті, це дрібниці. Залякати мене важко. Тому в жодному разі не жалкую про свій вибір. У мене ж надійний колектив — це мої бійці. Страшно всім. І мені теж. Розумію, що до мене як до молодого керівника придивляються дуже уважно. І якщо чую про якісь нечесні справи, то відразу згадую своїх загиблих друзів, думаю про те, що про мене сказали б мої товариші, з якими я пройшов війну. Після пережитого не можна працювати по–старому. Не варто на людських долях грати у брудну гру. Тому моя принциповість допомагає мені робити хорошу справу. Вона стимулює мене бути чесним.

У цьому році рівненський «козак» став щасливим сім’янином. Тепер у нього тисячі причин поспішати додому, де його з нетерпінням чекають.

— Звичайно, 2018–й для мене є кардинально визначним, — усміхається Сергій. — Мені тепер набагато простіше. Галина прасує сорочки, готує у відрядження всілякі лоточки і чекає мене вдома. Я відчуваю її підтримку і любов — це найважливіше. Зараз основна проблема — власне житло, якого в нас ще немає. Буду намагатись якось її вирішувати, бо поки що його орендуємо. Коли йду, дружина завжди мене обіймає та цілує, а ще зазвичай купує багато зеленки та бинтів.

А якщо говорити серйозно стосовно людей, то час показує справжні обличчя: хтось до мене телефонує просто порадитись, хтось з робочих питань, хтось, зважаючи на мого «шкіряного стільця». За цей рік отримав чимало професійного досвіду. Надіюсь, що і 2019–й не буде менш насиченим, тому що не люблю скучно жити.

…Час від часу я втрачаю надію, що ми колись таки побудуємо нову країну, де всі не порушуватимуть законів, але, спілкуючись з таким «козаком», починаю вірити: ми можемо самі творити хоча б маленьку власну державу. Хоча б у своєму місті чи селі. Так як будує її Сергій Мерчук. Щодня…