«Не здаємося, хоч зубожілому люду не до квітів…»

До її магазинів (їх у неї два) заходять мешканці міста, щоб придбати вазони чи живі квіти, а то й просто помилуватися красою. Дивитися таки є на що. Одних вазонів тут кілька десятків найменувань. Нині буйно квітують цикламени, пуантсетії, різдвяники. Але особливо ваблять око різноманітні тематичні композиції, новорічні віночки, сувеніри, ляльки із синтепону та жіночих колготок, виготовлені руками власниці. І квартира пані Надії схожа на квіткову крамницю. Одна з кімнат ущерть заповнена вазонами і нагадує оранжерею. Там, як сказав чоловік Надії Федорівни, пан Володимир, лікують рослини, що захворіли. До речі, він теж підприємець, опікується магазином товарів для дому, саду, кохається у квітах і знає секрети догляду за ними.

Стати бізнесменами Куницьких змусило життя у важких і нестабільних 1990-х.

Стати бізнесменами Куницьких змусило життя у важких і нестабільних 1990–х. Зарплати були мізерні й ті затримували, а жити якось треба було. Підприємництво тоді якраз зароджувалося. Тож першою ризикнула покинути роботу у райвиконкомі дружина. Взялася возити товари із Польщі. Не раз доводилося їй штурмувати з такими, як і сама, «човниками» вагони потяга у Ковелі чи годинами чекати перетину кордону в холодному автобусі, совати величезні картаті сумки із товаром. Поїздивши отак кілька років, пані Надія зрозуміла, що пора відкривати власну справу — торгівлю квітами, бо це їй до душі. Почала возити з Польщі розсаду примул, інших першоцвітів, на яку був навесні особливий попит, а згодом — вазони, аксесуари до них і добрива. Поволі її малий бізнес ставав на ноги, розширювався. Здавалося, життя налагоджувалося. Але період стабільності й благополуччя тривав недовго. Нині для власниці квіткового бізнесу не найкращі часи. Якщо раніше мала пристойну рентабельність і заробіток, то тепер такого нема.

— Працюємо, по суті, на податки, — гірко зітхає жінка. — Мінімалка зросла, а відповідно й податкові відрахування. Та й клієнтів поменшало. Люди збідніли. Тож обсяги закупівель товару, які залежать від фінансового благополуччя населення, скоротилися.

Був час, зізнається пані Надія, що подумувала, чи не закрити бізнес. Адже минулого року зросла ще й вартість електро­енергії. Складно було працювати й через те, що втрачала хороших кваліфікованих продавців. Дівчата кидали роботу і їхали за кордон, де заробітки вищі. Знайти нових, причому таких, які б знали цю справу, було непросто. Та попри усе підприємець вижила, вистояла, виконувала свої зобов’язання перед найманими працівниками. Зарплату мали щомісяця.

Правда, у минулому році було і чимало хорошого. Тішили рідні, особливо внуки. Їх у Надії Федорівни п’ятеро.

— Вони у мене слухняні й розумні. Старші, школярики, добре вчаться, — каже жінка. — П’ятикласниця Саша на олімпіадах з української мови й літератури займала призові місця.

Приємно здивував дружину і чоловік. Пан Володимир разом з іншими ініціативними підприємцями із Каменя–Каширського придбав і висадив у парку зна200 сад­жанців липи. Тож через кілька років містяни матимуть алею, яка зможе конкурувати з аналогічною ужгородською. Розраду і втіху знаходить жінка і в своєму хобі — виготовленні сувенірних ляльок, новорічних композицій.

Поцікавилася, чого очікує Надія Федорівна від 2019–го? Того ж, про що мріє більшість із нас: благополуччя, достатку, зростання пенсій, зарплат і, звісно, миру.