Мати — не мачуха

…Уперше Тетяна святкувала Різдво наодинці. Наготувала смаколиків. Зробила різдвяний букет з гілочок сосни і ялинки. Тільки радості не було.

— Не побивайся так, Таню, — ​розраджувала сусідка Ярина. — ​Коли припече, опам’ятаються твої дітки.

— Може, я їх погано виховувала?

— Таню, часом рідна матір так не труситься над своїми дітьми, як ти над Степановими. Хіба я не бачила?

– Якби він був живий… Треба було народити свою дитину…

…Тетяна зі Степаном працювали на одному підприємстві. Степанова дружина померла, залишивши чоловікові двох малих дітей. Ромкові було чотири роки, Лесі — ​два. Жіноцтво не оминало увагою вродливого вдівця. Але виховувати двійко чужих дітей не хотів ніхто. Степанова мати, рідна сестра, теща по черзі бавили Ромка і Лесю. Якось мати сказала:

— Сину, так не може довго тривати. Подумав би ти про одруження... Хай би діти, поки малі, звикали до нової сім’ї.

— Ви знаєте, мамо…

— Знаю, що ти кохав Нелю. Але її, на жаль, не повернеш.

— Гадаєте, за вдівцями з двома дрібними дітьми жінки в черзі стоять?

…Тетяна послизнулася на сходах і добряче втовкла ногу. На підмогу підоспів незнайомий чоловік.

— Я вам допоможу дійти до медпункту. Якби наш директор ось так… то відразу порядок навели б. Ви тут працюєте?

— Так, — ​простогнала Тетяна.

— І я також.

Познайомились. Степан, як і обіцяв, навідав її у гуртожитку після роботи. Сусідка, з якою мешкала в кімнаті, лукаво запитала:

— Це твій кавалер? Чому не зізнаєшся? Симпатичний. Рада за тебе. Нарешті! Тридцять — ​не двадцять. Давно тобі заміж пора, Танько.

— Який кавалер? Допоміг до медпункту дошкутильгати. І діти в нього є.

— Жаль.

— Він удівець.

— О-о-о…

Степан кілька разів, поки Тетяна хворіла, приходив у гуртожиток. Довго не засиджувався — ​вдома чекали діти. Коли ж Тетяна видужала, запросив на денний сеанс у кіно.

Зустрічалися кілька місяців. На Танин день народження Степан запропонував їй заміжжя.

— Я ж за тебе на два роки старша. Та й діти… Може, вони не будуть любити мене?

…Після одруження Тетяна перебралася з гуртожитку в Степанову двокімнатну квартиру. Леся з Ромкою спершу дивилися на чужу тітку боязко. Потім звикли. Почали кликати мамою. Свекруха раділа, що невістка добре ставиться до дітей. І коли чула, як хтось називав Тетяну мачухою, відрубувала:

— Дай, Боже, усім дітям таких матерів!

Степан заводив мову про третю дитину. Тетяна відповідала, що Ромко і Леся їй стали рідними.

Жіноцтво не оминало увагою вродливого вдівця. Але виховувати двійко чужих дітей не хотів ніхто.

…Час минав швидко. Ось і діти майже дорослі. Ромко мріє про політехніку. Леся хоче стати дизай­нером. Степан, аби заробити грошей, залишив підприємство й поїхав за кордон працювати на будові.

…Ромко майже одразу після закінчення вишу вирішив одружитися. Відгуляли весілля. Молоді оселилися у квартирі Степанової матері, яка заповіла помешкання внукам. Степан знову збирався на роботу за кордон, аби підсобити Лесі. Але цього разу довго не затримався. Недуга змусила повернутися додому. Згасав на очах. Лікарі казали: зробили все, що могли.

— Ромку, Лесю, дайте слово, що не залишите маму, — попросив незадовго до смерті. — Вона  — наш добрий ангел. Бережіть її…

Якось випадково Тетяна почула розмову між братом і сестрою.

— Влад пропонує виходити за нього заміж. Але де взяти гроші, аби житло винаймати? Його предки не багаті. А наші з Владом зарплати невеликі.

— Лесю, будете жити з мамою.

— Ага, все життя мріяла. Це ти щасливчик.

Тетяна не надала значення цій розмові. А невдовзі й забула про неї.

…Влад прийшов у зяті. Згодом Тетяна помітила: донька змінилася. Стала нервовою. Гадала, молоді звикають один до одного, тому й гиркаються.

…Цього недільного дня Тетяна прокинулася рано. Взялася смажити млинці. Зачинила двері на кухню, аби не збудити дітей. І ця клята тарілка… Вислизнула з мокрих рук і гепнулася на долівку. Розбилася вдрузки об кахельну плитку. На кухню влетіла злісна Леся:

— Чого ви товчетеся зранку? Нормальні люди сплять.

— Млинців хочу приготувати, — виправдовувалася.

— Не треба нам годити! І взагалі, ви для нас чужа. Мачуха! Поки був живий тато, ми вважали вас мамою. Аби його не засмучувати. А тепер… Можете забиратися, якщо хочете. Це наша з Ромком квартира. Її отримали мама з татом, а не ви. Зрештою, у вас є хата в селі. Пенсіонерам подобається в землі порпатися.

— Лесю, дитино…

— Ой, не треба цих ваших ніжностей. Яка я вам дитина?

Леся більше не кликала Тетяну мамою. І від Ромка повіяло прохолодою.

…Ще з порога Тетяна зрозуміла: в хаті черговий скандал.

— Я не збираюся народжувати! — викрикувала Леся. — Для дитини окрему кімнату треба. А поки тут живе та… Аборт! Завтра ж піду…

— Не треба губити дитину, — втрутилася в розмову Тетяна. — Звідси піду я.

Леся у відповідь лише хмикнула.

…Її ніхто не зупинив, коли збирала свої пожитки. Ромко із Владом мовчки сиділи на кухні. А Леся слідкувала, аби Тетяна не взяла чогось зайвого…

— Щось маєте для мене, Ганнусю? — вкотре запитала Тетяна в сільської листоноші. Сподівалася: якщо не Леся, то, може, хоча б Ромко пришле вітальну листівку.

Свята минули. А діти так і не згадали про свою добру мачуху…

Ольга ЧОРНА.