Отець замерз разом із дітьми

Священнослужитель Іван Кипріян мало чим відрізнявся від отців УГКЦ початку ХХ століття. Освічений, шляхетний, він служив Богові та людям. Зростав у місті Сокаль в аристократичній родині. Здобув духовну освіту в Перемишльській семінарії та музичну — ​у Львові. Десять літ служив священиком у селах Галичини, а згодом у Немирові Рава-Руського повіту.

Отець Іван був диригентом церковно-світських хорів, автором духовної музики, записував народні пісні, пропагував твори Дмитра Бортнянського, Анатоля Вахнянина, Остапа Нижанківського, Віктора Матюка та інших композиторів. Брав участь у громадсько-політичному житті. У Немирові очолив «Просвіту», балотувався до Віденського парламенту. Входив до Націонал-демократичної партії. 1880-го видав за свій кошт підручник «Основи музики». Пізніше вийшли друком ще декілька творів Кипріяна. Його підручники з музики і досі є актуальними.

Іван Кипріян отримав сан священика у 1883-му і до кінця своїх днів був вірним материнській церкві. Слово Боже стало основною зброєю високоосвіченого пароха, який проповідував любов до Бога та до ближнього. Особливо отець любив дітей і намагався засіяти в їхні чисті душі зерна правди, смиренності. А ще виховував їх патріотами.

Його очі промовляли те, що то була людина, повна любові не тільки до приятелів, але і до своїх ворогів.

У 1916 році о. Кипріян вступив до рядів УСС (українського добровольчого батальйону Січових стрільців). Під час національно-визвольних змагань був капеланом в Українській галицькій армії, пройшовши з нею всю Галичину та Зазбруччя. Під час великої епідемії тифу в грудні 1919-го опікувався хворими, сповідав їх, хоронив.

Із розпадом Австро-Угорщини у 1918 році утворилася Західноукраїнська Народна Республіка, якій тут же оголосила війну Польща. На заклик уряду ЗУНР почали організовувати УГА, і о. Кипріян стає її польовим духівником. Словом Божим підтримував галицьких юнаків під час прощання з рідним краєм у липні 1919-го і в дні страшної трагедії в «чотирикутнику смерті».

Після поразки національно-визвольних змагань о. Іван Кипріян зостався у Великій Україні. Його заарештували в 1920 році, але й після цього він залишився душпастирем.

У таборах ГУЛАГу український священик пережив голод, хвороби, знущання і катування. Ось як писали про отця Івана люди, які були свідками його духовного і життєвого подвигу в сибірській неволі: «Він був одним із наших праведників, хоч був брудний, обдертий і знаний як «номер 8–9–8–6»… Уся його історія пов’язана з понурою трагедією концентраційних таборів у далекому Сибіру, де голод, тортури, муки й жах, здається, намагаються затемнити навіть самі зорі на морознім сибірськім небі, де вечір не приносить ні відпочинку змученому тілу, ні спокою серцю, ні навіть маленької надії на краще завтра у цій темряві невільництва».

Більшовицька система нищення людей не жаліла навіть найменшеньких. У барак № 332, де перебував священик, привезли дітей «ворогів народу», батьків яких знищили. Ці нещасні отримували лише залишки їжі, тому мало хто доживав до 5-літнього віку. Хвороби і голод косили їх десятками.

Отець Іван Кипріян домігся в табірного начальства опікунства над маленькими в’язнями. 60-річний священик випрошував їжу в дорослих полонених, носив помираючим дітям теплу воду, шукав будь-яке лахміття, аби зігріти найменших, котрі ледве навчилися говорити. А вночі щиро молився Богу, щоб порятував цих ангелят. Сам отець Іван майже нічого не їв, бо свою частку віддавав діткам. Очевидці згадують: «Його лице було синє і жовте. Жовте там, де видніла потріскана шкіра, а синє, де потріскали жили й починалося запалення. Ніс, зламаний ударом, був також синій, ніби чорний. На підборідді — рани, які ніколи не гоїлися. Його очі промовляли те, що то була людина, повна любові не тільки до приятелів, але і до своїх ворогів».

Священик опікувався більш як 70-ма дітьми. Щодня він правив Божу службу для тих, хто зійшов з розуму, а також для паралізованих дітей. Тулив до себе цих нещасних і гірко ридав разом із ними. Померлих отець Іван сам хоронив, бережно несучи легенькі тільця на руках і шепчучи молитви за їхній упокій. Усі дорослі в’язні поважали його і допомагали оберігати малечу.

Історія його смерті моторошна і зворушлива водночас. Напередодні Різдва 1924-го він проник до бараку, де утримували дітей, яких під виглядом медогляду мали вести на страту. У подарунок він приніс малечі зацукрованих янголяток, аби якось підтримати нещасних. Майже 20-х тримали у віддаленій за огорожею клітці без даху. Був дуже сильний мороз, почалася хуртовина, що не вщухала кілька днів. За цей час дітки замерзли, разом із ними загинув і священик Іван Кипріян. Охоронці, що прийшли згодом, побачили їх та отця, який тримав за руку хлопчика, котрий притулив до грудей зацукроване янголятко.

В історико-етнографічному музеї Яворова зберігаються унікальні експонати цього жертовного пастора. Зокрема, там можна побачити його праці «Основи музики», «Церковні пісні», «Партитура співів церковних і світських» (1882 р.) та інші, не лише опубліковані у періодиці, але й ті, які дійшли до наших днів в рукописах. Ті, хто перейнявся страдницьким шляхом греко-католицького священика-мученика, виходили з проханням до відділу освіти Яворівської РДА присвоїти ім’я отця Івана Кипріяна Немирівській школі. Однак до цього часу, на жаль, це питання не вирішене.

Роксолана ВИШНЕВИЧ