У дитини будь-якого віку настає момент, коли вона береться за нове для себе.
«Мамо, не помагай!»
«Моя знайома вчиться на психолога та каже, що головне у вихованні дітей — це щоб були без комплексів. А я не втрималася: де таке бачено, аби їх зовсім не було! У кожного з нас скільки всього! Спочатку треба навчитися себе сканувати: що у мені є та яким чином воно на мене впливає», — приблизно ось так міркувала одна моя подруга, переповідаючи, як тепер та молода жінка ростить донечку і як небезпечно часто кричить їй «не можна»
Хотілося би, щоб діти не мали батьківських комплексів, тобто хибних уявлень про себе чи навколишність. Деяких точно не матимуть, бо ж то інше покоління, але загалом про це треба дбати. Мені так подобається останнім часом визначення «виховання» як процесу, який максимально спрямований на те, як навчити дітей бути самодостатніми у дорослому віці, тобто упевненими в своїх силах і можливостях. Отже, їх треба привчати до самостійності.
Колись у дитячому таборі спостерігала, як по-різному обходилися без батьків дівчатка-сусідки. У котроїсь на кожному кроці виникала якась стресова ситуація, котрась була невміла, але самовпевнена, а траплялись і такі, що діяли, як мама, хоча за віком — мале-малим. Я дізналася, що одна з таких виховувалась у багатодітній сім’ї. Тепер уже помітила: швидко зростає кількість умінь в дитини, якщо після неї народжується ще одна. Хоч-не-хоч, а мусиш їй довіряти якісь нові завдання, коли нема іншого виходу. Як мама я втратила можливість швиденько задовольняти бажання уже не найменшого свого чада. Виявилося, це дуже корисно, причому і для мене, і для, до прикладу, передостанньої Катрусі. Зовсім не обов’язково треба організовувати «зовнішні обставини», можна ж задатися ціллю дати малечі відчути насолоду від якомога більшої кількості «я вмію».
Справа батьків — приглядати (щоб це не загрожувало здоров’ю) і не пропонувати допомогу, поки її не попросять.
Журналістка і мама Памела Дракермен описувала, як 3-річна француженка пекла кекси під маминим наглядом. Не так, як моя донька тепер, у 9 років: вона може щось підсипати, наливати у формочки, але не готувати тісто! (Я теж довгі роки була лише у ролі асистента бабусі…) А тій іноземній дитині дають ємності для різних складників і просто кажуть 2 чи 3 рази, що вона має набрати і як змішати.
У дитини будь-якого віку настає момент, коли вона береться за нове для себе. Справа батьків — приглядати (щоб це не загрожувало здоров’ю) і не пропонувати допомогу, поки її не попросять. Непросто це зробити, бо ж хочеться, щоб у сина чи доньки вийшло найліпше. Та цього прагнути не треба! Бо тільки око дорослого знає, яка вона — досконалість, а малеча щаслива уже з того, що сама ступила на незвідану територію. Нехай сніжинка у моєї Катрусі буде не такою вигадливою, якою могла би бути, та головне — її авторка пишатиметься новим «підкореним» візерунком!
Учена і педагог Юлія Гіппенрейтер в одній зі своїх книг розповідає, що дитині потрібно допомагати обов’язково, якщо вона звертається, але лише у тій маленькій дії, про яку та попросить. Далі хай продовжує сама. Розвивається, опановуючи повністю справи, які раніше робила разом із дорослим. Допомогу порівнюють з навчанням їздити на велосипеді: спершу тато чи мама тримає, потім притримує, а згодом до певного часу ще й біжить поруч, наглядаючи. До певного часу!
А як у вас із поміччю в сім’ї?
Пишіть на електронку [email protected] або ж [email protected].
