Коляда на фронті щиріша, ніж у тилу

«Не переживайте, хлопці, всіх поселимо, он скільки місць є», — ​сказав старший солдат Андрій, показуючи на дерев’яні саморобні нари із неструганих дощок у великому гаражі чи то складському приміщенні. Від такої непідробної гостинності відразу стало затишно, хоча побачене ніяк не в’язалося з образом сучасної європейської армії, яку показували нам на параді до Дня Незалежності…

«Реклами нам не треба — ​ми не політики»

Останнім часом я почав підозрювати, що у волонтерських поїздках на Схід нині більше піару, ніж конкретної підтримки військових. Щоб упевнитись у цій думці чи спростувати її, вирішив напроситися у рейд із волонтерським підрозділом «Вбережу», обіцяючи всебічне висвітлення подорожі. Втім одразу почув: «Реклами нам не треба — ​ми не політики, а якщо хочеш зрозуміти, що зараз відбувається на фронті, — ​місце знайдемо». У завантажений усілякими смаколиками, побутовою хімією, шкарпетками, музичними інструментами й іншими корисними речами бус благодійникам довелося втиснути, крім мене, ще й телеоператора «Газети Волинь» Олександра Пілюка. Напхалися в машину ми, як оселедці в пресерву, а хлопці кажуть: «По дорозі заберемо Маму (Лариса Кирикович, військовий медик-доброволець, кавалер волонтерського ордена «Народний герой України») і Серго Сокольника (поет, прозаїк, волонтер)». Отож, на кожен квадратний сантиметр нашого транспортного засобу припадав добрячий шмат непересічного українця: на Донбас їхали ковельчанин Ігор Верчук — ​керівник групи, Степан Петрусь із Червонограда, який займався технічним забезпеченням концертів на передовій, Едуард Сколінчук — ​водій підрозділу, ветеран-доброволець Сергій Козуля, ну і музиканти: бард Микола Більшевич і заслужений артист України зі Львова Василь Соловей.

 Виїжджали на католицьке Різдво. Погода видалася паскудною: мокрий сніг по всій Україні, яку нам треба було перетнути вздовж. Упевненості не додавали й розмови в салоні: волонтери згадували, як кілька років тому в схожу заметіль декілька днів довелося чекати з Ковеля нову коробку передач. Тоді, хоч із запізненням на тиждень, волиняни дісталися до лінії фронту.

Сергій Козуля шкодував, що не вдасться зустрітися під час поїздки зі своїми бойовими побратимами.

 «Новий рік скоро, хлопці покликали, вони потребують свята, мусимо їхати», — ​пояснив причину певного ризику Ігор Верчук. А пан Сергій пригадав, що під час служби в «Айдарі» дуже чекав кожного візиту земляків. «Це було для нас свіжим струменем, найбільше в спілкуванні», — ​зазначив ветеран із позивним Дід.

Бійцю «Світязя» Вадиму Лариса Кирикович передала подарунок від ковельської малечі.

 Лариса Кирикович, яка приєдналася до нас на Рівненщині, розповіла, що свою воєнну біографію також розпочала як волонтер: коли син пішов на фронт, возила з чоловіком бійцям необхідні речі, а згодом уже вся сім’я воювала, щоправда, у різних формуваннях. Мама, як її назвали, очолювала медичний підрозділ 5 батальйону Української добровольчої армії. Їй довелося витягувати з поля бою й рятувати наших захисників у Пісках, Тоненькому, Водяному, Мар’їнці, Красногорівці, Авдіївці, на шахті «Бутівка» та в інших гарячих точках Донбасу.

Хтось машину ремонтує, а хтось колядує.

 Із нетривалими зупинками на каву ми доїхали до Києва. Та ось на Бориспільській об’їзній дорозі автомобіль занесло, і він (наче й легенько) вдарився об бордюр: тріснула тяга колеса, зігнувся важіль, тому без сервісного центру цієї проблеми вирішити не вдалося б. Доправити машину на СТО, знайти запчастини допомогли добрі люди — ​Володимир Рудик та подружжя волонтерів Віктор Бутко і Зоя Тимченко. Мусили ночувати у столиці, й наступного дня, заколядувавши майстрам, які поставили машину на ноги, чи пак на колеса, рушили далі. До речі, до чергової халепи — ​затору під Полтавою у кілька десятків кілометрів — ​ми були готові, адже до нас приєднався епатажний (як його охрестив Микола Більшевич) Серго Сокольник, який серед сотень фур на засніженій трасі декламував нам свої вірші. Це було незвично цікаво.

Бійці спецпідрозділу «Світязь» — ​гроза для «сєпарів»

Лише наступного ранку під’їхали до першого блокпосту. На наше «Слава Україні!» російськомовний поліцейський щось мугикнув, але побажав «доброго пути».

Першим нашим пунктом призначення став підрозділ зенітно-ракетних військ, що облаштувався на території якогось занедбаного підприємства. Як годиться, на посту зустрів вартовий: молода дівчина усміхалася з-під шолома, вочевидь, візит волонтерів урізноманітнив доволі нудну службу. До речі, жінок у цій частині чимало. У чому ми переконалися під час концерту наших артистів.

        Через пісню Василя Солов'я солдати на хвильку забули про війну.     Дівчата якось збентежено дивилися на Миколу Більшевича, коли він виконував жартівливу пісню про тещу.

 Коли лунали авторські пісні й упівські колядки, коли Микола Більшевич запросив молоду солдатку до танцю, коли Серго читав свою військову лірику, а Василь Соловей жартував, що українці — ​велика нація, адже змусила президента робити для себе цукерки, глядачі у військовій формі не просто усміхалися й аплодували — ​складалося враження, що вони накопичують емоції на потім, і коли ми поїдемо, в цьому совковому адміністративному приміщенні буде тепліше.

В душі щось є, якась надія на краще, але зараз у нас людей дуже мало, чомусь не хочуть іти в армію…

Звісно, волонтери передали військовим і різдвяні смаколики, і листи від ковельських учнів, а також «Фронтову читанку» від «Газети Волинь», саму «Волинь», примірники «Цікавої газети на вихідні», журналів «Так ніхто не кохав» і «Читанка для всіх».

На Святвечір у бійців був узвар.

Такому меду й не гріх рекламу зробити!

 Школярі з Ковеля адресували своїм землякам на передовій новорічне відеопривітання, а вояки записали декілька щирих слів у відповідь.

Лариса Кирикович цього дня трішки працювала листоношею.

 «Неправда, що більшість українців забули про війну на Сході, ми постійно відчуваємо підтримку, і це дуже важливо», — ​зазначив у коментарі для нашого видання заступник начальника штабу військової частини Григорій Устенко.

Того дня відвідали бійців ще двох підрозділів ЗСУ. На прифронтових позиціях особливо комфортних умов для військових ми не помітили: скрізь холодно, скрізь туалети на вулиці, а деяка техніка могла б бути чудовим експонатом в історичному музеї. На щастя, з харчуванням нині проблем немає, ніхто не скаржився, та й пригощали нас у солдатських їдальнях ситними і смачними обідами. На ночівлю волонтерів прийняли військові інженери.

  

Повітряні кульки не надто скрасили обстановку.

 Що цікаво: жоден із солдатів чи офіцерів, з якими ми спілкувалися, ні разу не сказав щось на кшталт «усе пропало». Багатьом із наших співрозмовників доводилося хоронити своїх друзів, але вони все ж залишаються на фронті.

 

Більшість військових інженерів на фронті із початку війни.

Ось що відповів на запитання — ​«Чому ви тут?» — ​молодший сержант Дмитро Селих, який воює з 2014 року: «В душі щось є, якась надія на краще, але зараз у нас людей дуже мало, чомусь не хочуть іти в армію…»

 

Київський волонтер Армен запросив волинян у гості.

 Наступного ранку, збираючись, ми зустріли інший волонтерський загін — ​легендарного Армена з Київщини — ​чоловік похвалився ялинкою, яку виготовили діти для бійців на «нулі». Обмінялися контактами, й ми вирушили до бійців Української добровольчої армії. Відгадайте, хто на черговому блокпосту першим до нас кричав: «Слава Україні!»?

Спільне фото із земляками.

 Правильно, волиняки! Бійці спецпідрозділу «Світязь»! Хлопці похвалилися нам успішними результатами з виявлення бойовиків, ми подарували їм сувеніри з Ковеля, заколядували та й попрощались.

Серго Сокольник: «Цей терикон- загроза повсякчас

З очима чорними непереможних дотів,

І не одну покласти можна роту,

 Якщо накажуть штурмом брати вас, Ті доти...»

Останнім пунктом цієї поїздки стала база УДА — ​добровольців-націоналістів з візитівками Яроша, які не входять до складу ЗСУ. Тут усе відбувалось зовсім по-іншому, але про це — ​в наступних публікаціях.

На завершення концерту з Василем Солов’єм співали й найсуворіші воїни.

P. S. Підбиваючи підсумки, волонтери розповіли, що готуватися до поїздок на фронт щоразу важче: мовляв, деякі знайомі вважають це даремною тратою часу, тому дуже просили подякувати людям з українським духом, які дієво допомагають, зокрема Олені Місюрі, Анатолію Зощуку, Богданові Фалюшу, Олександру Коляді, Ніні Горайчук та колективу стоматологічної клініки «Санідент», Вікторові Сагалю, Юрію Миронюку, Олександрові Семенюку, Віктору Попіці, Василеві Андрусику, Сергію Вишневському, Лідії Козулі, Миколі Демчуку, Наталії Тхоржевській, ТРЦ «Акцент», Ірині Королік. А також юним волонтерам Ковельської ЗОШ № 7, Дубівської, Смідинської загальноосвітніх шкіл. Особлива вдячність — ​настоятелю Свято-Юріївського храму села Дубове Ковельського району протоієрею Івану Бонису.