«О Боже мій, а я ще й не жила, А я ж лише «зализувала» крила…»

Коли всі очікують справжнього дива — ​приходу на землю Спасителя. У такі благословенні дні розкривається небо — ​й усі наші добрі помисли та прохання приймає Всевишній… Душа Світлани Костюк, як і завжди, була сповнена любов’ю до рідної землі та людей. Вона до останнього подиху вірила в Бога, сподівалася на своє зцілення й на одужання країни. І ніколи не здавалася, навіть тоді, коли було надзвичайно важко і… безнадійно

У ці святкові різдвяні дні пригадалися три епізоди, пов’язані з відомою волинянкою, лауреатом і дипломантом багатьох літературних конкурсів і премій, авторкою восьми поетичних збірок Світланою Костюк, яка жила й творила в Нововолинську.

А все лихе мине,  колись мине… Несемо хрест тяжкий  задля грядущого.

Весною 2015 року письменниця була запрошена до Неаполя (Італія) на церемонію вручення їй заслуженої нагороди, здобутої на Міжнародному літературному конкурсі «Між словом і вічністю». Та вже за два тижні зрозуміла, що поїздка не відбудеться. І не тому, що після чергового сеансу хіміотерапії лікарі категорично заборонили такий ризикований крок у літню спеку, а через нестачу коштів. Але присутність пані Світлани на цьому торжестві стала принциповою для тих, хто цінує її правдиве, філософське, емоційно проникливе слово, — ​саме вони доклали чимало зусиль, аби це свято для поетеси відбулося. Коли ми зустрілися з нею після повернення, здавалося, що попри всі фізичні випробування їй додалося доброго настрою, налаштованості боротися далі з важкою недугою. Поетка світилася від щастя, розповідаючи, як мер Неаполя особисто вручив їй високу нагороду. Я вкотре захоплювалася мудрими міркуваннями — ​поглядами на життя, вірою в те, що любов є всепереможною і вічною. Вона вміла власним прикладом розрадити й підтримати.

Незабутньою стала презентація її поетичної збірки «Траєкторія самоспалення», яка в аудиторії Львівської академії друкарства саме в дні Міжнародного книжкового форуму 2015 року зібрала багато творчих людей — ​учителів-словесників, письменників, журналістів, літературознавців, музикантів, кожного з яких винуватиця торжества душевно представила. Тоді її поезію в авторському виконанні хотілося слухати і слухати…

Запам’яталася також наша остання зустріч (тоді так не думалося), коли Світлана забігла в редакцію подарувати мені свою збірочку «Зцілення любов’ю». Поспішила залишити автограф під таким епіграфом «З присвятою родині і друзям, усім моїм земним Ангелам». Я вважала своїм моральним обов’язком взяти в неї інтерв’ю, яке теж стало… останнім. Для заголовка взяла мовлену Світланою кілька разів фразу «Кожен день живу, як останній…»

А в листопаді минулого року під егідою працівників Нововолинської центральної міської бібліотеки, численних друзів та прихильників таланту поетеси в честь її 55-ліття відбувся вечір пам’яті «Приречена світитись і світити». Глибоко вразило те, як пані Світлана, перебуваючи вже у кращому світі, змогла зібрати на свій ювілей людей із різних куточків України. До Нововолинська прибули Юрій Щербик — ​доброволець та учасник бойових дій на Сході України, поет та бард, автор збірок «Небо Донбасу», «На лінії невидимих фронтів», Іван Гентош — ​поет і пародист, член Національної спілки письменників України, Люба Хомчак — ​громадська і літературна діячка, ініціатор і організатор книжкових толок по всій Україні під гаслом «Захід і Схід — ​разом!», власниця львівської книгарні «Книжковий дворик», Галина Фесюк — ​поетеса, краєзнавець, журналіст, громадський діяч у сфері культури, засновниця і керівник конкурсу імені Леся Мартовича, та чимало волинських знаменитостей. Воістину, людина живе, доки її не забувають. Доки її вірші та пісні бентежать душу:

А все лихе мине, колись мине…

Несемо хрест тяжкий задля грядущого,

Де буде мати сонячна, як день,

І добрі люди, дивом зачаровані,

І зорепад нечуваних пісень,

І почуття, Всевишнім подаровані…