Смертельна помилка кілера

Скооперувавшись зі знайомим майором міліції за принципом «мої гроші — ​твої зв’язки на митниці», Орест став «гонщиком». Це був золотий час для первісного накопичення капіталу. Недосконале законодавство плюс «вікно» на кордоні давали змогу за місяць переправити в Україну сорок іномарок, іноді й більше. Орест знаходив машину в Німеччині, приганяв у Польщу, а звідти майор переправляв її в Україну. У них з’явилися постійні клієнти, «гонщики» стали доставляти іномарки на замовлення. Згодом разом із напарником відкрили автосервіс. Через деякий час — ​магазин побутової техніки, бо з авто стали привозити холодильники, телевізори, пральні машинки. 

Коли в чоловіка є гроші, у нього відразу з’являється чимало «друзів» та шанувальниць. Не залишився обділеним жіночою увагою й Орест. Спочатку він насолоджувався цим. Зайшовши в нічний клуб чи бар, він міг «зняти» чи не кожну даму. Але ця жіноча доступність досить швидко йому набридла. Він чудово розумів, що жінки вішаються йому на шию, тому що він багатий.

Доживши до тридцяти семи літ, Орест так і не зустрів справжнього кохання. Успішний і багатий бізнесмен насправді був дуже самотнім. Енергійний трудоголік найбільше боявся вихідних. Звичайно, було з ким їх провести, але різноманітні «вилазки» на природу, полювання, сауни також швидко набридли. 

Вистрелив в археолога, коли той саме розглядав під лупою якісь черепки.

Але одного разу сталася подія, яка перевернула його життя. Однокласниця, завуч школи-інтернату, запросила Ореста — ​багатого бізнесмена — ​на благодійний вечір. Він і не дуже хотів їхати, але колись пообіцяв, до того ж настирлива завучка так просила, знаючи, що чоловік ще й холостякує, додала: «У нас багато гарних та незаміжніх жінок».

Ця фраза навіть обурила. Вже траплялися в житті Ореста гарні та розумні вчительки, які хотіли вискочити за нього заміж… Виступаючи на вечорі, він відчув на собі чийсь допитливий та іронічний погляд. На нього дивилася красива жінка. Чимось вона відрізнялася від інших. 

Вечір закінчився. Орест сидів у своїй іномарці й чекав. Коли вийшла та красуня, він помалу рушив за нею. Жінка озирнулася і, впізнавши бізнесмена, розсміялася. Він зупинився, вийшов із машини:

– Я хочу вас підвезти, — ​завжди дуже впевнений у спілкуванні з жінками, цього разу Орест чомусь розгубився.

– У таких дорогих авто я ще не їздила, — ​сказала вона. — ​Коли побачать колеги, то пліткуватимуть: «зняла» багатого бізнесмена.

– А ви хіба боїтеся пліток? — ​зауважив він. — ​Люди завжди заздрять красивим та розумним.

– І багатим, — ​додала жінка.

– У будь-якому разі нам з вами будуть заздрити, — ​продовжив цю словесну гру Орест. — ​Ви красива та розумна — ​і я не бідний.

– Якесь у вас ім’я не тутешнє — ​Орест, — ​зауважила вона.

– Моя мама з галичанок, і на­звала, як хотіла. Ви ж знаєте, які вони вперті.

Слово за словом, зав’язалася розмова. Красуню звали Людмила. 

– Можна просто Міла, — ​додала вона. 

За півгодини розмови з цією жінкою Орестові здалося, що він знає її все життя. Вчителька мешкала у спальному районі, а бізнесмен їхав, не поспішаючи, щоб довше побути з нею. Коли Міла вийшла з машини, він зрозумів, що закохався. Це не якась інтрижка, все набагато серйозніше. 

Наступного дня, після уроків, його авто стояло за рогом школи. «Щоб колеги не бачили», — ​згадав її слова.

Людмила сіла в машину і сама запропонувала:

– Поїдемо в якийсь затишний бар.

Ще не встигли принести замовлену каву, як жінка розпочала розмову:

– Я знаю, що ти розумний чоловік, тому зрозумієш мене і не будеш переслідувати. Не хочу тобі давати якусь надію. У мене є чоловік та син. Мій Роман — ​скромний науковець. Він без мене пропаде. Я не збираюсь ламати своє життя. І не треба мене проводжати, доїду маршруткою, — ​завершила їхню розмову Люда і пішла до виходу. 

Ще довго сидів Орест у тому барі. Це вперше в житті з ним так повелася жінка. Але він не з тих людей, хто після першої невдачі опускає руки. Багато років у бізнесі навчили його вперто йти до своєї мети. 

Через майора Орест за тиждень мав повне досьє на Людмилу: звідки родом, де вчилася, всі відомості про чоловіка-археолога, де проживають. За окрему плату Оресту принесли флешку з фотографіями: Людмила з чоловіком і сином на відпочинку з друзями.
Його винахідливий розум знайшов вихід із цієї ситуації — ​прибрати зі свого шляху Людиного чоловіка, але так, щоб вона не здогадалася. Як йому повідомили, науковець із групою студентів виїхав на археологічні розкопки на Полісся. І тут Ореста осінило: можна ж інсценувати напад на експедицію з метою пограбування! Залишилося лише знайти професіонала-виконавця. А це не так просто. З кількома людьми зустрічався бізнесмен, але через хвилину-другу розмови відмовлявся від їхніх послуг, навіть не перейшовши до суті. Кілери могли підірвати, розстріляти, а тут потрібна тонша робота — ​пограбування, під час якого випадково вбивають начальника експедиції. Нарешті він знайшов того, кого шукав: професіонала, який виконував якісь спецоперації в Чечні. Домовилися про зустріч у ресторані «Білі береги». Орест дав фото Людиного чоловіка і пояснив, що його потрібно вбити, а знайдені на розкопках речі привезти йому. Домовилися про ціну — ​дві тисячі доларів. Тисяча — ​аванс, решта — ​після виконаної роботи.

…Орест через кілька днів знову зустрівся з кілером у ресторані «Білі береги», щоб віддати другу частину грошей за виконану роботу. Той передав йому коробку з викраденими знахідками і став розповідати, як дістався до розкопок, просидів до вечора, почекав, доки студенти роз’їдуться на вихідні, і зайшов у намет. Він вистрелив в археолога, коли той саме розглядав під лупою якісь черепки. 

– А тебе ніхто в цей момент не бачив? — ​перепитав Орест.

– Якраз зайшла якась жінка, дуже гарна. Він ще встиг сказати: «Людо…». Але ви не хвилюйтеся — ​я її також застрелив…