Василь захоплюється футболом, тож підтримка зірки Девіда Бекхема для нього важлива.
«Синьо-жовтий прапор майорітиме над Сіднеєм – я в це вірив»
Він був поранений, але не зламався, став непереможним. Ветеран АТО Василь Омельченко представляв національну збірну України на міжнародних змаганнях «Ігри нескорених». Сьогодні хлопець — п’ятикурсник Харківського інституту танкових військ. Василь із тих 15 найсильніших воїнів, яких підтримують і світові зірки спорту. Девід Бекхем особисто потиснув руку і подякував волинському герою за мужність, бо він всьому світові показав свою незламність і силу духу
— Звичайно, маю незабутні враження від участі в Іграх нескорених, — розповідає хлопець. — Коли стоїш на п’єдесталі під час нагородження, чуєш наш Гімн, а перед твоїми очима — побратими, з якими воював, фрагменти боїв, то розумієш, ради чого боровся. Це особливий момент: якщо й хочеться плакати, то лише від радості. Щодо спорту, то ще на контрактній службі у 2013-му ми перемогли в конкурсі на кращий танковий взвод Збройних сил України.
На участь у цьому проекті спортсмена спонукав минулорічний чемпіон змагань, товариш Олег Зімніков, з яким навчаються в одному виші. Василь подумав: «А чому б не поборотися за золото, як побратим?» — і взявся наполегливо тренуватися, щодня намотував десятки кілометрів.
Срібло у стрибках в довжину та золото в забігу на 400 метрів — це моя внутрішня перемога.
— Він допомагав мені на тренуваннях і підтримував морально, — каже хлопець. — Це дуже важливо. Бо для мене «Ігри нескорених» — це насамперед можливість показати іншим, що травми не перепона, аби чогось досягти в житті. Все залежить від твоєї сили волі. Срібло у стрибках в довжину та золото в забігу на 400 метрів — це моя внутрішня перемога. Найважливіше те, що я наважився взяти участь у цих змаганнях після важкого поранення.
Народився Василь Омельченко у селі Руснів Володимир-Волинського району. Змалечку мріяв стати військовим. Після закінчення школи уклав контракт із ЗСУ і потрапив у танкові війська 51-ї окремої механізованої бригади. Коли почалась війна на Сході, Василя та інших хлопців перекинули в зону АТО.
– На Донбасі пробув чотири місяці, до поранення у Красногорівці, — розповідає військовий. — Я був механіком-водієм танка Т‑64, у який влучив мінометний снаряд. Він зайнявся, але витримав удар, і за цей час ми встигли врятуватися.
Василь отримав контузію та опіки. Майже місяць лікувався в харківському шпиталі. А після виписки все ж таки здійснив свою давню мрію — успішно склавши іспити, вступив до Харківського військового інституту танкових військ.
— Я був переконаний, їдучи на змагання, що синьо-жовтий прапор неодноразово майорітиме над Сіднеєм, — говорить Василь усміхаючись. — Але найбільшою своєю перемогою вважаю те, що після всіх боїв залишився живим. Вдячний мамі, вона сильно за мене молилася.
Саме з Австралії хлопець почав відкривати для себе світ, до того ніколи не був за кордоном. Після війни звикати військовослужбовцеві до мирного життя було непросто. Допомагало спілкування з хлопцями, які пройшли через бої на Донбасі. А згодом знайшов мотивацію життя у спорті. А ще Василь дуже любить футбол: і самому грати, і стежити за матчами. Тож зустріч із легендарним англійським футболістом Девідом Бекхемом, думаю, не випадкова.
