А хто із нас на гідне життя не заслуговує?
Як тільки вибори — неодмінно спливає на поверхню тема гідного життя. Але нині вже далеко не в тому плані, який задавався Майданом 2014 року
Пам’ятається, він був не зовсім однорідним: значна частина переймалася захистом національних ідеалів, ще якась — соціальними змінами, а переважна більшість — усіма тими проблемами вкупі. Загалом ішлося про достойне буття для кожного громадянина України — без запобігання-прогинання перед агресивними сусідами та без приниження хронічними побутовими негараздами.
А що ж найчастіше чуємо про гідне і негідне нині? Дозволимо характерний приклад. Коли час від часу серед громадськості небезпідставно виникає сумнів щодо правомірності захмарних зарплат у правників різних рангів, мусується одне й те ж тлумачення: «А хіба прокурори та судді при їхній складній роботі не заслуговують разом із родинами на добре життя?» Мовляв, високий матеріальний добробут служителів Феміди — то запорука якісного обслуговування тебе, нездогадливий та недоброзичливий люде.
І як же прикро, що подібними, не особливо й завуальованими, натяками сповнені риторика окремих нардепів та агітаційні виступи численних кандидатів у вигідні крісла (і навіть президентське з-поміж них). Найхитріші слизьке місце вправно обминають, та народ все одно робить висновок: ага, видно й ти не соромишся «рильця в пушку». Або й повторює вслід за Шевченком: «Ви любите на братові шкуру, а не душу, та й лупите по закону собі...»
Як би того не хотілося, мода по-хижацьки розподіляти громадське добро дає про себе знати уже й у невеликих новоспечених ОТГ. Розхвильований моніторингом загал переповідає, що при укладанні річних бюджетів то там, то там очільники повикроювали собі зарплатню ледь не врівень із місячним заробітком народного депутата, відповідно не забуваючи і про команду. А ще ж — доважки за інтенсивність, «оздоровчі», премії — і все заради гідного життя невтомних слуг народу, все по закону і жодного здирства, як то ввижається доскіпливим шукачам правди. І що — оту потворну логіку такого буття для самозваної еліти, яка потребує багато й одразу, без жодної оглядки на зубожілу решту, вже маємо сприймати як норму? А поміж іншим кажучи, кому адресована ще з часів біблійних одна із притч-застережень мудреця Соломона: «Хто поспішно збагачується, той непокараним не залишиться»?
...То якою все ж таки має бути «відповідь до задачі»? Невже без великих грошей про достойне існування нічого й думати? Якщо ти не олігарх, не прокурор, не суддя, не бізнесмен, не шахрай, не рекетир і т. п. — запивай свої амбіції холодною водою?
На щастя, мільйони і мільйони, яким так упевнено протиставляють себе скоробагатьки, їхніх егоцентричних тлумачень не сприймають категорично. Бо не можуть недобачати там підміну понять, а отже — і явне негідництво.
Такі й при мінімальних грошах повсякчас уміють дорожити особистою гідністю як однією з визначальних людських чеснот, давно утверджених у цивілізованому світі. Вони не ведуться на передвиборну «гречку», не спускаються до блюзнірського клакання довкола впливових чинів. Радше вибиватимуться з останніх сил на дрібних підробітках, домашньому господарстві чи на дачі, мерзнутимуть з копійчаним товаром на ринку. Аби лиш у душі — та благодатна гармонія, як у давній приказці: «Хоч нічого не маю, але гонор тримаю».
Саме таким, як то занотував не так давно у своєму щоденнику великий любомудр-волиняк Євген Сверстюк, до снаги «обстоювати свою гідність, зберігати гідність, дотримуватися гідності, відповідати з гідністю...»
На таких, попри (ніде правди діти!) численну армаду їхніх продажних антиподів — нові й нові сподівання на гідне наше майбутнє. Гідне — і не лише за законами совісті, а й при помірному достатку в кожного.
Бо ми, українці, всі того варті. Всі, а не тільки самопризначені на обраних.
