Для Віктора Лаврова архів, зібраний батьком, є великою цінністю.
Як волинські селяни спасали медика–росіянина
Житель Завітного Ківерцівського району Віктор Лавров дбайливо зберігає батьківський архів та доглядає родинний будинок. До виходу на пенсію він жив у Прилісному Маневицького району, адже працював на торфобрикетному заводі. Захоплення краєзнавством йому передалося від батька, військового фельдшера Федора Лаврова, котрий зібрав чимало газетних матеріалів про історію села, яке для нього стало рідним. Під час Другої світової місцеві поліщуки переховували пораненого росіянина. На знак вдячності медик повернувся у село, в якому йому під час війни врятували життя, й лікував людей
Господар виймає з папки різні документи й пояснює їхнє походження.
— Ось довідка, яку видали моєму батькові Лаврову Федору Олексійовичу про те, що з 1936–го до 1939 року він навчався в Ленінабадській середній медичній школі в Таджикистані й отримав звання фельдшера, — пан Віктор показує документ, який зберігається разом із газетними вирізками про історію села Вікентіївка. — Колись тут була німецька колонія. Поселення у царські часи заснував Вінцентій. Тому спершу його називали Вінцентовка, а потім стало Вікентіївка, яку перейменували у 1964–му в Завітне. Всі будівлі на нашій вулиці добротні, зведені ще німцями.
Замість диплома — довідка про закінчення медичної школи.
Віктор Лавров — наймолодший син сільського фельдшера — розповідає, що його батько під час війни пораненим потрапив у полон. Згодом утік з концтабору в польському місті Біла Підляська і разом з однополчанином Георгієм Корсуненком дісталися аж до Поворська, що в Ковельському районі. Потім їхні шляхи розійшлися. Федір Лавров зупинився в Човниці, де його кілька місяців переховувала родина Петра Кравчука. Пізніше втікача прихистила сім’я Семена Гнатовича Касьянюка із Вікентіївки. Росіянин дочекався приходу радянських військ у 1944–му й служив на фронті фельдшером медсанбату. Врятував понад 50 поранених бійців й отримав орден Червоної Зірки. У Сарнах у госпіталі познайомився з санітаркою Дорою, яка стала його дружиною.
Врятував понад 50 поранених бійців й отримав орден Червоної Зірки.
— Після війни мої батьки спочатку повернулися на свою батьківщину — в Білгородську область Росії. Але там з родини нікого не залишилося. Тоді тато запропонував їхати на Волинь у село Вікентіївку, де його від загибелі врятували добрі люди, — продовжує пан Віктор. — Так росіяни Лаврови стали волинянами. До батька і вдень і вночі зверталися місцеві жителі за консультацією, за порадою. Він був кваліфікованим медиком, адже мав досвід військового фельдшера.
Федір Лавров — військовий фельдшер, 1940 рік.
Крім цього, Федір Лавров збирав публікації про село. Є в архіві ківерцівська районка «Ленінський шлях» за 1948 рік. Її тираж — 1500 примірників. Ціла сторінка присвячена життю Вікентіївки.
— У нашому селі виходила своя газета — «Прапор соціалізму», орган політвідділу Вікентіївської МТС Ківерцівського району, — господар показує номер за 22 вересня 1950 року. — Це був чималий населений пункт, в якому тоді жило більше тисячі людей. Працювала машинно–тракторна станція, молочарня, сільпо і колгосп. А тепер тільки на нашій вулиці стоять пусткою 10 хат...
