Діва планувала захищати Україну зі зрбоєю в руках.
Український парамедик Діва: «Ти ніби готова… але ж ти не бачила розірваного тіла!» (Відео)
Як журналіст я мав би бути неупередженим й критичним до кожного героя свого матеріалу. Але щодо цієї співрозмовниці в мене так не виходить. Парамедик 5-го окремого батальйону Української добровольчої армії з позивним Діва підкупила щирістю, простотою і героїзмом (як би це пафосно не звучало). Її звати Наталя (прізвище відмовилася називати), вона з Чернігівщини. Нині дівчина на фронті. Я запитав, чому не вдома
«Давали більші навантаження, щоб я здалася, бо не хотіли відправляти дівчину на війну»
Чому я не вдома? — перепитує моя співрозмовниця. — Хочу, щоб моя мама, мій батько і вся моя родина, яка не воює, спокійно сиділи і пили чай. Коли війна розпочалася у 2014-му, я ще не була на передовій. Тоді приїжджали мої друзі з фронту і казали: «Цінуйте, те що у вас тут мирне небо, що ви можете спокійно повечеряти»... Це одна із причин, чому я тут.
– Коли ви зрозуміли, що в країні розпочалася війна?
– Я повністю відчула на собі, що таке війна, влітку 2014-го...
– Ви втратили близьку людину?
– Хто знає, той знає мою історію. Хочу пропустити цей момент.
– Чи усвідомлювали, куди саме ви йдете? Що це фронт, де гинуть люди?
– Мені було 24 роки тоді, я розуміла, що це не піонерський табір, знала, куди йду і з чим зіткнуся. Перед тим дуже багато тяжких вишколів пройшла: психологічний, моральний, фізичний... Мене готували не як парамедика, а як бійця. Наставники казали: «Ти, Діво, поїдеш на передову, коли побачимо, що готова повністю... Не очікуй, що це відбудеться сьогодні, завтра чи через місяць. Це може бути тиждень, а може півроку». Цілими днями у мене були заняття, я тренувалася нарівні з хлопцями. Інколи інструктори давали вдвічі більші навантаження, щоб я здалася, бо не хотіли відправляти дівчину на фронт. А в мене своє бачення. Однак справжніх дівчат-воїнів зараз тут дуже мало.
«Ми запустили його серце, але травми були несумісні з життям...»
– Коли вам було страшно на передовій?
– Навіть не знаю, надто багато всього було. Найперше, що спадає на думку: побратим, 200-й. Нас викликали до пораненого і везли його назустріч. До речі, ми дуже швидко спрацьовували. Навіть коли із ЗСУ викликали, то ми швидше за їхніх медиків приїжджали, буквально за хвилини. Отож летимо, знаємо, що критичний. Я в процесі системи вправляю, катетери готую, щоб відразу підключити. Він був у дуже поганому стані, там була справа з гранатою. Хлопці, які надавали першу домедичну допомогу, зробили максимально, що могли. Я з лікарем далі його рятувала, він уже був непритомним, зупинилося дихання, велика кровотеча... Ми запустили йому серце. Везли на штучному диханні. Коли під’їжджали, то лікарі, хірурги вже нас чекали. Вони продовжили надавати допомогу, але не було сенсу навіть дихання підтримувати... Я потім оглянула його тіло: травми – не сумісні з життям...
– Чи доводилося втрачати друзів на війні?
– За два дні до того, як мала їхати на ротацію на передову, мені зателефонували і сказали, що мій побратим з «Правого сектора» загинув. Він залишився в цій організації, а я пішла в УДА. Якось наші позиції були поруч, він приходив до мене на каву, дуже приємний... А мені кажуть: «Снайпер — в голову»... Але він дуже міцний був, лікарі навіть дивувалися, що він настільки сильний: не може вже жити, а ще дихає. Це було в Авдіївці. Він години так пролежав і помер. Дуже боляче. Чоловік старший був, але ми з ним дуже дружили.
Було страшно, коли до нас «прилітало» дуже близько: повзли, як тільки могли, до найближчого окопу.
– А траплялися моменти, коли ви боялися за своє життя?
– Всіх нюансів не буду розповідати... Одного разу було страшно, коли до нас «прилітало» дуже близько: повзли, як тільки могли, до найближчого окопу. Інша ситуація була, коли мені сказали: «Ти тут сидиш і нікуди не вилазиш без команди». Це був не окоп... Я зрозуміла, що все не так, як треба, мені стало страшно. Я відчула ізсередини поштовх «молитися» – і Бог нам допоміг, усе закінчилося добре, без жертв.
Але, знаєте, нас наче готували: психологічно, морально і фізично... І ніби ти готова, але ж ти не була у цій ситуації, не бачила розірваного тіла і не знаєш, як будеш реагувати. Їдеш на передову, у бінокль бачиш, як за десятки метрів від тебе ходять вороги, копають окопи... І ти не знаєш, наскільки ти справді готовий. Я їхала на перші свої бойові завдання, і всередині був певний страх: як це воно буде? чи справлюсь я зі своїми емоціями? чи мене не «накриє»? чи не впаду у ступор? чи зможу допомогти своєму побратиму? Адже ж від мене залежатиме його життя.
Пишаюся собою, що під час перших бойових виїздів, коли були серйозні травми і 200-ті, я не розгубилася. Лише коли мертвого бійця поклали в мішок, лікарі-волонтери, які стояли поруч, запитали: «Діво, з тобою все нормально? Ти така бліда...» Але я не плакала, у мене не було істерики. Це просто такі відчуття, що передати неможливо.
«Я мрію мати не одну дитину, а діточок»
– Як ви вчилися у школі?
– Не була відмінницею, але навчалася добре. Вступила на «державний бюджет» – це теж, напевно, про щось говорить, вчилася своїми силами завжди.
– Який ви фах здобули?
– Історія, правознавство – вчитель. Я до війни дуже хотіла працювати у школі. Шукала цю роботу в усіх навколишніх селах і в Чернігові. Мені було байдуже де, я дуже хотіла дітей навчати. Вони потребують гарних, добрих педагогів. Не таких, що просто прийдуть і вичитають свої години за «методичкою»... А зараз я вже не впевнена, що буду працювати вчителем, але дітей дуже люблю. Може, влаштуюся в дитсадок, чи дитбудинок де треба добрі настанови малечі давати. Колись дорослі говорили, що діти – це наше майбутнє. Це виглядало банально. А зараз розумію, що це правда на 100 відсотків. Треба в нове покоління дуже багато вкладати, в їхнє навчання, у розвиток. Різноманітні безплатні секції потрібно зробити, для тих сімей, які не мають грошей.
– Чи хочете створити свою сім’ю?
– Звісно. Я мрію мати не одну дитину, а діточок (сміється. — Ред.) і власну родину... Але дуже хочеться, щоб війна закінчилася і мої діти не знали цього страху.
