«І через 60 років моє «Так» прозвучало б зі швидкістю вітру»

«Її погляд зачарував мене одразу»

На життєвому шляху було все: ясне сонце та сувора темінь місяця, романтичний шум прибою і сльози відчаю в час жорстоких поворотів долі. У далекому 1957-му починалася історія любові Василя та Діни.

— Моя мама з Кіровоградщини, тато з Київщини, — ​розповідає донька подружжя Наталія Василівна. — ​Вибачте, не очікувала, що так розчулюсь, але це сльози радості, бо, незважаючи на свій вік, і досі почуваю себе дитиною, про яку піклуються, допомагають мудрими порадами, просто щаслива, що народилась у люблячій родині, — ​уже з усмішкою та гордістю закінчує жінка.

Історія їхнього знайомства нагадує романтичну мелодраму з неймовірною кількістю несподіваних сюжетів. Цих двох молодих людей із різних областей України після закінчення школи доля привела до одного навчального закладу. Вони декілька років поспіль ходили одними й тими східцями, коридорами, аудиторіями, але так і не зустрілись. Подароване небесами знайомство відбулось у Ромнах Сумської області, куди на взуттєву фабрику після закінчення вишу і служби в армії приїхав працювати Василь, незабаром за направленням інституту опинилась там і Діна. Хлопець примітив її на змаганнях зі стрільби, дівчина була учасницею таких заходів, бо ще зі студентських років займалась цим видом спорту.

Тато ні на хвилину не відходив від лікарняного ліжка мами, коли їй стало краще, сам готував обіди, намагався постійно здивувати чимось смачненьким. Тож хвороба відступила.

— Вона мені сподобалась, як тільки я її побачив, розумієте, Діна вирізнялася з-поміж інших. А ті очі, її погляд зачарували мене одразу. Не знаю, чи було то кохання з першого погляду, але запала мені вона глибоко в серце, — ​зізнається Василь Григорович.

Потім — ​вечірка з друзями, ближче знайомство, і взаємини молодих людей були мов феєричний фонтан радості та любові. Зустрічались майже рік. Друзі та знайомі вже й не уявляли їх окремо, для всіх Діна і Василь стали одним цілим. Керівництво взуттєвої фабрики виділило молодому подружжю квартиру, адже омріяна дата весілля вже була визначена.

— Чи відразу погодились, коли Василь просив у вас руки і серця? — ​запитала я у Діни Степанівни.

— Знаєте, не роздумувала ні хвилини, моє «так» прозвучало зі швидкістю вітру. Адже одній було дуже важко, хотілось підтримки, міцного чоловічого плеча, а ще серцем відчувала, що Василь — ​саме та людина, яка записана в книзі моєї долі, — ​і, усміхнувшись, додала: — ​Якби повернути час назад, моє «так» прозвучало б знову й знову.

«Посивіли в один день, але не опустили рук»

Тож 26 жовтня 1958-го народилась сім’я Тищенків.

— У рагсі було лише кілька найближчих друзів, після реєстрації шлюбу скромно відзначили цю подію. А вже потім були дві свайби: спочатку в родині Василя, а потім — ​у моїй. Що найбільше вразило і запам’яталось, — ​пригадує жінка, — ​наше весілля у Василя ще не закінчилось, гості співали, танцювали, піднімали келихи за молодих, а ми поїхали святкувати в моє село. Така тоді була традиція.

Побравшись, подружжя оселяється в новій квартирі. «11 метрів щастя» — ​так називали молодята своє житло. Діна Степанівна стала не лише висококваліфікованим економістом планового відділу, а й справжньою хранителькою домашнього затишку. Василь Григорович за такої міцної підтримки і розуміння успішно долав кар’єрні східці, пройшовши шлях від майстра цеху до директора фабрики. Не оминав і лелека їхню оселю: подарував донечку і синочка — ​Наталку і Сашка. Діна Степанівна розповідала, що чоловік постійно підтримував її під час вагітності, виконував будь-які забаганки. А коли народила Сашка — ​це саме був період гладіолусів (улюблених квітів), то коханий приніс цілий оберемок, скупив усі, що були на базарі. Тож щастя родини було безмежним, жили в мирі та злагоді, а в домі завжди панував затишок.

Та на життєвому сонячному горизонті з’явилась чорна хмара — ​важка хвороба сина.

— Ми відразу посивіли в один день, це був неймовірно важкий іспит, — ​каже Діна Степанівна. — ​Та справжню родину горе зближує, ми кинули всі зусилля, ресурси, а головне — ​вірили в одужання. Через деякий час чоловікові запропонували підвищення по роботі та переїзд до обласного центру — ​там і продовжували боротьбу із Сашковим діагнозом.

Сподівання родини справдились. Нині Олександр — ​успішний програміст, мешкає в Києві із коханою дружиною. Для батьків є гордістю та опорою, а з усіх його поїздок найдорожча — ​додому, в рідні Суми.

Після недуги сина захворів Василь Григорович, і лікарі задля збереження життя й здоров’я порадили чоловікові перейти на спокійнішу роботу, бо керівна посада потребувала великих зусиль та затрат нервів, тож він послухався їх.

Але терни на шляху родини не закінчувались. Онкологія — ​такий вирок стосовно Діни Степанівни. Тривале перебування в лікарні, постійний прийом медикаментів, згодом — ​процес реабілітації. Та все це можна здолати, коли є міцна родинна підтримка.

— Тато ні на хвилину не відходив від лікарняного ліжка мами, коли їй стало краще, сам готував обіди, намагався постійно здивувати чимось смачненьким. Тож хвороба відступила, — ​розповідає син.

«Дім, де живе Любов, — ​це дім моїх батьків»

Нині в теплу пору року часто Василь Григорович працює на дачі, бо дуже полюбляє городню справу, привозить додому овочі та фрукти, вирощені власноруч. Діна Степанівна радує рідних обідами. Улюблена їхня страва — ​капусняк, бо саме його «діамантові» молодята готують за своїм фірмовим рецептом. Разом радіють життю, пишаються успіхами дітей, а нещодавно відгуляли весілля онука, тож знову пишуть листи лелекам…

— Яке хобі вашої мами? — ​запитала я в Наталії Василівни.

— Бути берегинею: вона знає всі дні народження і пам’ятні дати, нагадує про це і нам, а ще, хоч би як важко було (роки беруть своє), мама залюбки збирає всю велику родину за одним столом, — ​каже вона.

Наостанок поцікавилася в Діни Степанівни секретом сімейного щастя, на що вона, усміхаючись, щиро відповіла:

— Кожну проблему чоловік і дружина повинні вирішувати тільки разом, розуміти одне одного, підтримувати в будь-якій ситуації, створювати вдома затишок, щоб щодня і щохвилини хотілося повертатись додому, ну і, звісно, не забувати про жіночу мудрість і любов.

Це ж запитання поставила і Наталії Василівні.

— Мамине терпіння, вміння згладжувати гострі кути і батькова готовність бути головою родини, цю роль упродовж усього свого життя він виконує на «відмінно»! Тато і мама мало говорять одне одному компліментів, свої почуття доводять вчинками, які красномовніші за будь-які слова. Тому з упевненістю можу сказати: «Дім, де живе Любов, — ​це дім моїх батьків», — ​такою була відповідь.

Марина БОЙКО, м. Суми.