А вона ж була їй ближчою за рідну сестру
Як же голосно цокав настінний годинник, аж у голові від нього тенькало! Людмила поволі підвелася з ліжка, зняла його зі стіни і, вийнявши батарейки, жбурнула на підлогу. Їй здавалося, час зупинився. Тож хай і він, отой проклятий подарунок дітей на їхнє із чоловіком срібне весілля, теж мовчить
«То, напевно, він в усьому винен — не можна ж таке дарувати», — подумала. Люда вже третю добу не вставала з ліжка, втупилася в стелю і безперервно шукала-придумувала виправдання своєму чоловікові й тій, кого вважала ближчою за рідну сестру. Вона шукала помилки у своїй поведінці, пригадувала-нанизувала, як пазли, події давніх і теперішніх днів, років… «Яка ж я дурепа», — обхопивши руками голову, повторювала раз у раз. «Мамо, будь ласка, хоч склянку чаю випий, — просила сімнадцятирічна донька. — Ти три дні й крихти в роті не мала». «Він не дзвонив?» — спитала тихо, не відводячи очей від стелі. Так, ніби в тій точці, в котру весь час дивилася, щось є, мовби там, як у кіно, прокручується вкотре до дрібничок усе її життя.
Люда з Ігорем познайомилася на першому курсі інституту. Як гарно він залицявся! Вони були настільки ідеальною парою, що їх називали Ромео й Джульєттою. Після закінчення вишу одружилися. Тиснулися попервах в малесенькій кімнатці гуртожитку, невисокі зарплати, небагаті батьки. «Головне, що ми любимо одне одного, а статки заробимо», — завжди переконувала Людмила маму й тата, коли вони нагадували їй про небідних та перспективних, закоханих у неї хлопців.
Спливав час, підростали діти — Іванко й Софійка. Щороку множилися їхні бізнесові об’єкти. Подружжя і справді багато досягло. Відкрили чимало магазинів, автомийок, звели добротний будинок. Людмила завжди була бездоганною господинею: наварено, напечено, чистота, як в операційній, діти доглянуті. А ще була вона першокласною бізнес-вумен, справи вела вміло, керівником була здібним. Лягала поночі, вставала вдосвіта. У всій тій рутині, вщерть сповнених роботою буднях завжди старалася догоджати Ігорю. «Дружина повинна їздити із чоловіком на риболовлю, на полювання, дивитися з ним футбол, бути йому цікавою, мати класний вигляд… Бо інакше ідеальної родини не вийде», — переконувала вона подруг і раділа, що сім’я прекрасна, у домі затишок.
Водночас Люда була дуже співчутливою й легко сходилася з людьми. З усіма своїми підлеглими завжди на рівних. А з Аллою, продавчинею одного з їхніх магазинів, здружилася. Все частіше почала запрошувати її додому. Ігор сердився, що через подругу дружина менше часу йому приділяє, та Люда віджартовувалася: серце, мовляв, у неї велике, любові вистачить на всіх. Та й незчулися, як Алла стала членом родини. «Вона мені рідніша за сестру», — запевняла Люда. Не раз подруга залишалася ночувати в них, на вікенди з ночівлями в наметах з ними їздила, на закордонний відпочинок.
«Відпускаю тебе, кохаючи», — написала у вайбері. І все! Крапка.
А час летів, як писала Ліна Костенко, «не стишував галопу». Алла стала успішною бізнес-леді й переїхала до столиці, казала, що брат фінансово в усьому допоміг, — і авто, і квартиру, і бізнес подарував. До друзів приїздила часто, вони не раз у неї бували, бо їхній син вже у столичному виші навчався.
Сім літ тому Алла народила хлопчика. Про батька дитини мовчала, а Люда і не допитувалася: не лізти ж людині в душу — прийде час, сама розкаже. Стала Назарчикові хрещеною мамою. Няньчилася з ним, як з рідним! Свої діти вже виросли, а вона так любить малечу. Тож хлопчина місяцями був у хрещеної мами, бо в Алли то відрядження, то семінари за кордоном. Придбала Люда похресникові і ліжечко, і ходунки, і горщик…
А коли приїжджали Алла з Назаром до них на Різдво, Новий рік чи Пасху, то готувала Люда стільки всіляких делікатесів — дві доби на кухні вовтузиться, бо ж до вподоби їм її смаколики. Дитям Людмила натішитися не могла, іграшки купувала, раділа, що її Ігор до малого прив’язався. Коли Назарчикові вісім рочків виповнилося, подарувала хрещеникові велосипед.
…Одного вечора Ігор прийшов додому якийсь дивний. «Ти втомився? Розчарований чимось? Щось сталося?» — допитувалася Людмила, подаючи вечерю.
— Людо, сядь, нам треба поговорити, — сказав сухо, а тоді гарячково випалив: — Назар — мій син. Ми з Аллою кохаємо одне одного вже давно. Вибач. Я йду. Частину бізнесу залишаю тобі, будинок, авто теж… Дітям допомагатиму. Не осуджуй. Я просто без неї не можу.
Він пішов у ніч. Вона не зупиняла. «Відпускаю тебе, кохаючи», — написала у вайбері. І все! Крапка.
…Люда мовчки взяла із рук доньки чай. З цієї чашки полюбляла пити Алла — подруга, рідніша за сестру. «Як же я могла не помітити, — говорила сама до себе. — Як? У них постійно збігалися за часом відрядження, а я бавила їхню дитину. Я їм, мов служниця, стіл накривала. Сімейний. Я з Назаром на березі сиділа, поки вони рибалили в човні. А Алла? Як вона могла?» Думки роїлися, наче бджоли, руки опустилися, сили покинули. Приїхав син із невісткою, не відходила донька…
Через тиждень вона пішла до храму. Сльози котилися градом, коли розповідала священикові, що сталося. Він здійснив обряд, згідно з яким вона вже не є хрещеною мамою Назарчика, хоча дитина ні в чому не винна. Як і той настінний годинник…
Леся САДОМСЬКА
м. Хмельницький.