«Я подумки постійно нила і почувалась пригніченою»
Щире одкровення молодої мами
Кілька років тому мені довелось піти на шкільні збори до сестри замість батьків. Спочатку загальношкільні, далі — класні. Чомусь страшенно хотілося мати урочистий вигляд, бо думалося, що то честь — представляти маму і брати участь у житті сестри. Я прийшла завчасно в сукні і з зачіскою, сіла у майже порожній актовій залі й стала чекати початку
То було хвилююче і відповідально, я сподівалася побачити таких же зацікавлених людей. Але за 5 хвилин до початку в дверях стали з’являтися то групками, то поодинці сумні, втомлені і навіть агресивні жіночки, які, очевидно, бігли на збори прямо з роботи чи занять фітнесом — у спортивних штанях і джинсах, у розтягнутих пуловерах і кросівках, не нафарбовані, з волоссям, закрученим у вузол на потилиці… Чи не в кожної був змучений і нещасний вираз обличчя… Далі вони сварились і кричали про щось, але я вже не чула. Я думала про побачене…
А от на днях у мене було дежавю. Я знову помітила щось подібне в супермаркетах і крамницях. Раніше не придивлялась, мабуть… Змучені і розгублені жінки з кошиками, які уточнюють якісь рецепти по телефону, поспішають, зляться на кожного, хто довго шукає гроші на касі чи забув попередньо зважити банани… І стало якось сумно.
Як багато жінок віддали б усе золото світу, аби хоч раз піти на збори до своїх дітей, яких уже нема або й не було...
А потім раптом пригадалось, як років 7 тому у мене був затяжний період, коли я майже не працювала і була домогосподаркою з малою дитиною. Мені було 22, і я жила в постійному очікуванні літа, хорошої погоди, вихідних… я чекала, коли вже довариться борщ, коли закінчиться брудний посуд, проріжуться всі зуби в малюка… Я подумки постійно нила і почувалась пригніченою.
А потім мій син захворів, і ми опинились у страшній палаті з грибком на стелі, коричневими від бруду матрацами і несмачною їжею. Мій син не вставав з ліжка, і все, чого я хотіла, — це аби він знову гасав по квартирі, розкидаючи іграшки, аби знову варити супи і бачити, як він залюбки їх їсть. Повернувшись додому, я почувалася найщасливішою з жінок, миючи посуд після своєї сім’ї, і плакала, дякуючи Богу за все, що маю.
Я знаю, що всім тим жінкам, мабуть, нелегко. Люди завжди мають свою історію, яку збоку і не розгледиш. Але водночас я знаю і те, як багато жінок віддали б усе золото світу, аби хоч раз піти на збори до своїх дітей, яких уже нема або й не було, як багато мріють про те, аби готувати суп не лише собі, бути в теплі і мити посуд в гарячій воді, як багато хотіли б приготувати святкову вечерю чоловікові, який загинув і більше не повернеться…
Ми часто буваємо нещасними лише тому, що не вміємо бути щасливими на своєму місці. Але саме в тому вся суть, аби щодня знаходити привід радіти, бо він точно є, якщо пошукати.
Я витратила багато років перш ніж зрозуміла, що Новий рік — це ще один привід подякувати всьому і всім, радіти і цінувати те, що маєш. Або змінити місце, яке не влаштовує, здійснити мрії і знайти вирішення давніх проблем. І якщо це справді так, то бажаю вам частіше усміхатись, рухаючись до того виходу.
Надія АЗАРОВА
