Четвертня мала в давнину привілеї міста

«Є любителі поживитися на старовині, а є патріоти, яким важливо побачити безцінні реліквії»

На Волині багато сіл, про древність яких свідчать залишки городищ, оборонних валів. Але ось така пам’ятка, яку має Четвертня, — ​церква, збудована понад 400 років тому, — ​не всюди збереглася. Тож ми насамперед прийшли у місцевий храм Преображення Господнього. І від настоятеля отця Серафима почули, яке це намолене місце і чим воно багате.

Понад 400 років лине слово Боже у цьому храмі.

 Священик у сьомому поколінні, отець Серафим Симонович, як сам сказав, у юності різні думки мав і після школи захотів вивчитися на електрика. Вступив у Луцьку в профтехучилище. Але згодом зрозумів, що це не його покликання і пішов у духовну семінарію. Тобто — ​по стопах батька. Храм села Четвертня — ​перша його парафія, де він служить уже 19 років.

До речі, з першого погляду церква за архітектурою нагадує костел.

— Справді, це так, — ​каже отець Серафим. — ​Тільки нема ніш для фігур Петра і Павла. Але храм ніколи під унією не був. Просто зводили його майстри, які будували різні церкви, і ось так змішали стилі.

Отець Серафим — священик у сьомому поколінні.

Якщо деякі старовинні храми впродовж віків перебудовувались (їх відновлювали після пожежі, наприклад, і вони зазнавали змін), то у Четвертні він такий, яким був і 400 років тому. І тут завжди звучало слово Боже, бо не закривався навіть за часів Союзу.

 — Під час війни, — ​розповідає отець Серафим, — ​снаряд, який летів з боку Боровичів, поцілив і вибив частину стіни. Ще як мій батько служив, то вона була зруйнована, але згодом її відновили.

Про старовину церкви промовляє її убранство.

Двері — ​з литого товстого металу, незвичайні замки на них. І ключі ковані, як і масивний ланцюг. Це те, від чого вже на вході до церкви віє давниною. Але то ще дрібниці порівняно з тим, чим вона багата. Священик розповідає про старовинний іконостас, якому років 200–250 («його плавучою баржею доставили сюди колись по Стиру»), і про те, що тут, на території храму, був колись монастир.

400 дворів у селі, 1300 чоловік живе. І пенсіонери є, але й молоді чимало. От тільки виїжджають на заробітки.  

— Під аналойчиком є вхід у підземелля, де похоронена Барбара Четвертинська, яка княжила в селі у ХVІІІ столітті, — ​каже отець Серафим. — ​Кімната, де стоїть склеп, і зараз є — ​тільки у 1990-х роках двері до неї були замуровані. Бо навідувалися «чорні» археологи, які щось намагалися там знайти. Одне слово, стали люди тривожити кістки (навіть пропонували перепоховати княгиню Барбару), і громада вирішила закрити вхід.

З вдячністю згадую те, з якою зацікавленістю отець Серафим розповідав про храм, де служить, про те, яких гостей — ​не лише з Києва, а й з польських міст — ​мав. Багато хто, довідавшись про старовинну церкву у Четвертні, виявляє бажання побувати тут. І з особливим трепетом настоятель храму показував реліквію, яка датується ХVІІІ століттям, — ​образ Богородиці. Його подарувала цариця Катерина ІІ Барбарі Четвертинській у рік її смерті для місцевого монастиря. І, звичайно, не менш цінним є Євангеліє, яке було надруковане в Москві у 1759 році, а у Четвертню, для церкви монастиря, передане царицею у

Євангеліє, що стало дорогою реліквією.

1791-му. Це ті реліквії, які ніби скорочують відстань-століття. І вже здається не таким далеким ХVІІІ вік, коли ми споглядаємо, можемо доторкнутися до святинь, що збереглися до наших днів.

— Є любителі поживитися на старовині, — ​каже отець Серафим, — ​а є патріоти, яким важливо побачити такі пам’ятки, які маємо ми. Їм я завжди радий.

«Відома спортсменка Ірина Климець — ​це наша дівчина»

Із селом нас знайомила староста Четвертнянського старостинського округу Колківської селищної ради Ольга Махновець. Вона і про храм місцевий насамперед згадала, і про ті вітряні млини, яких колись тут було декілька (один із них свого часу перевезли у музей під відкритим небом, що у Рокинях Луцького району). І показала той вітряк, який зараз у полі стоїть. Це уже новітня споруда, котру побудував за старими зразками місцевий чоловік, щоб нагадувала, як то було в минувшину. Ольга Миколаївна розповіла і про проблеми села (як їх вирішують), і про людей, які творять уже сучасну історію Четвертні:

— 400 дворів у селі, 1300 чоловік живе. І пенсіонери є, але й молоді чимало. От тільки молоді люди виїжджають на заробітки. Ото поки вчаться у місцевій школі, то тримаються села. А потім хтось періодично за кордоном, у Польщі, зокрема, заробляє на життя. На жаль, вдома нема за що «зачепитися». А той, хто не хоче зриватися в далеку дорогу, обрав завод «Кромберг» — ​автобус приїжджає і возить до Луцька чоловік 50, які у три зміни працюють там.

Староста Ольга Махновець біля візитівки Четвертні.

При нагоді Ольга Махновець прокоментувала і те, що дало створення Колківської об’єднаної територіальної громади:

— Торік дорогу на одній боковій вулиці зробили, а то не можна було там уже ні проїхати, ні пройти. А на приміщенні дитячого садка дах перекрили, що потягнуло майже на 800 тисяч. Сільрада таких коштів, звичайно, не мала. А ще були дрібніші витрати на об’єктах і у Четвертні, і у Криничному, що належить до нашого старостинського округу. От би ще нам спортивний зал у селі побудувати, якого, на жаль, у Четвертнянській школі нема. Ще на початку 2000-х планували спорудження нового навчального закладу, вже й фундамент залили. Але далі справа не пішла. Мабуть, ви чули про метальницю молота Ірину Климець зі збірної України — ​це наша дівчина. Вона брала участь в Олімпіаді 2016, що проходила у бразильському місті Ріо-де-Жанейро. А цього року успішно виступила на Чемпіонаті Європи з легкої атлетики. У селі є багато молоді, яка б хотіла займатися спортом.

«А я не хочу на поляків робити»

Ми їдемо якраз тією дорогою, яку, як розповідала Ольга Миколаївна, облаштували минулого літа. Наш шлях — ​до обійстя Олександра Махновця. Цю адресу пані Ольга запропонувала, коли мова зайшла про тих жителів Четвертні, які все-таки не вирушають у пошуках заробітку на чужину, а вдома, у власному господарстві, трудяться. І до того ж — ​успішно.

Олександр Махновець — ​депутат Колківської селищної ради. У 2003 році своїм хазяйством зайнявся, вийшовши з колгоспу. Спочатку картоплю вирощував, а згодом спеціалізувався на тваринництві. Тепер має 10 корів, обробляє до 20 гектарів землі (а було й 30 гектарів). І зернові сіє, і кукурудзу — ​силос із неї, як почули від чоловіка, найкращий корм для худоби, недарма він цінується і в Європі, і в Америці. Батькові допомагають сини Сергій та Олександр, які залишилися вдома (є ще дві дочки, але вони вилетіли з рідного гніздечка). Торік Махновці здали на Рожищенський сирзавод 40 тонн молока.

Олександр Махновець – один із тих, хто вдома хазяйнує успішно.

 — Колись Четвертня цього продукту виробляла найбільше в області, — ​була «мільйонником», — ​каже Олександр Іванович. — ​Ось на цій нашій вулиці було 13 господарств, де тримали по троє і більше корів. А зараз у мене — ​10 і ще у мого брата чотири. І все. А решта попродавали годувальниць взагалі, або по одній залишили, аби для себе молока вистачало.

Чоловік вважає, що люди займалися тваринництвом, поки не спробували, що таке заробітки за Бугом.

— Хоча про Польщу, то нехай мій син Сергій скаже, — ​говорить Олександр Махновець. — ​Він бував там і знає, що треба щодня 14 годин гарувати. Вдома, у своєму господарстві, я стільки не працюю — ​вистачає по дві години зранку і ввечері, щоб запорати хазяйство. І головне — ​я не хочу на поляків робити.

Чи важко було йому, трактористу, який свого часу працював на обробітку картоплі в колгоспі, переключатися на своє хазяйство? З цього приводу чоловік каже:

— Ні. Навпаки — ​приємно. Через що? Бо був один голова колгоспу (не називатиму хто — ​їх у нас багато помінялося), який, коли я покидав колективне господарство, бо нічого не платили (це 2003 рік. — ​Авт.), сказав мені: «З голоду помреш». Не помер. Ми зі свого хазяйства продаємо понад 30 тонн жита. Правда, перекупникам, бо комбінат хлібопродуктів не приймає нашого зерна, оскільки ми поки що числимося як індивідуальне підсобне господарство. Сподіваюся, що в цьому році матимемо обіцяний згідно із законодавством статус сімейного фермерського господарства.

До таких, хто у своєму хазяйстві трудиться, не шукаючи заробітку на чужині, належить ще один наш співрозмовник — ​Іван Аршулік.

Агроном по життю, як каже сам чоловік, і яблуневого садочка вирощує, і ягодами займається...

Чоловік — ​у минулому агроном. А точніше, як сам висловився, він — ​агроном по життю. Працював у колгоспі. Після хвороби переключився на домашнє господарство. Знання агронома пригодилися, особливо коли взявся в останні роки за створення садка. Про недугу свою Іван Федорович згадав (а мав він онкологію, ногу довелося ампутувати), бо це був непростий для нього час. Дружина, троє діток, а він, маючи 31 рік, — ​без ноги.

— Звичайно, був розпач, — ​каже господар. — ​Але його витіснила оптимістичніша думка: є руки, можу ходити, хоч і з протезом, — ​чого на життя нарікати? Складно було, бо довелося перебудовуватися. А це ж 1991 рік — ​Союз розвалився. Перебудова скрізь. Тим, у кого зі здоров’ям не виникало великих проблем, то, мабуть, легше було, а мені ще таке випробування Бог послав.

Подружжя Аршуліків на своєму затишному обійсті.

 Із трьох дітей Аршуліків (дружина Наталія Іванівна — ​спеціаліст-землевпорядник старостинського округу) лише один син Сергій удома залишився. Створення садка — ​це його заслуга, за словами Івана Аршуліка. Сергій їздить у Польщу, але не лише аби заробити, а й досвід перейняти. Аршуліки і виноград вирощують, і полуниці.

— Ось тільки, — ​повів мову чоловік, — ​така вже реальність, що люди кидаються з однієї культури на іншу. Був час, що картоплю всі садили, а ціна впала — ​за малину багато хто взявся. Дивись, і ця ягода вже не ціниться, бо її стало чимало. Держава, я думаю, мала б допомагати, щоб кожен виробник міг укласти договір і не боявся, що не буде збуту на продукцію…

Всі ці витвори — справа рук батька, сина.

Обійстя Аршуліків гарно облаштоване — ​його прикрашають вироби з дерева (до речі, зроблені руками батька і сина) і, звичайно, дерева, кущі. От би потрапити сюди навесні чи влітку, коли все буяє, квітує! Проїжджаючи сільськими вулицями, бачили і гарні двори, і дивні — ​прямо маленькі замки-​будівлі. Четвертнянці їздять по світу, а, повернувшись додому, у себе, для своїх сімей створюють затишок.