Тепер названі батьки дівчаток вважають один одного братами...
Тепер названі батьки дівчаток вважають один одного братами.
Василь УЛІЦЬКИЙ Олександр ЗГОРАНЕЦЬ
НА СВІТЛАНКУ ПОДРУЖЖЯ ЧЕКАЛО 26 РОКІВ Коли з’явилась Світлана, іншим стало все. „Навіть риболовля”, - каже, посміхаючись, батько дівчини Степан Петрович Мацюк. Й справді, хіба можна порівняти з чимось той радісний щем, який наповнює його батьківську душу, коли донька приносить обід на берег ставка, де він сидить з вудочкою? Після 26 років, які Степан Петрович і Антоніна Олександрівна прожили без дітей, такі прості життєві моменти вони цінують, як ніхто інший... Розмовляємо у їхній чепурній і затишній хаті в селі Риковичі Іваничівського району. Більше говорять батьки. А Світлана час від часу витирає сльози на усміхненому обличчі. Такі самі сльози радості були і в очах її мами Антоніни, коли вісім років тому вона стояла у церкві на службі, а всі, хто проходив повз, вітали її з появою у їхній сім’ї дитини. А сама 8-річна винуватиця цієї зворушливої сцени у цей час ніжно тулилась до неньки, яку нарешті знайшла. - Я не знала, як поставляться у нашому селі до того, що ми удочерили дівчинку. Ми ж нікому не казали про наші наміри, навіть батькам. Не хотілося усіляких пересудів. І тому було так приємно, що за нас усі раділи, - згадує пані Антоніна. У Володимир-Волинському інтернаті Мацюкам радили не привчати Світланку говорити на них мама і тато, коли ще до оформлення документів про удочеріння вони брали дівчинку на вихідні додому у село. Хто його зна, як складеться і чи не передумають удочеряти... Але усі питання зняла перша ж поїздка у село. - Мамо, я так на вас чекала! Можна я буду казати на вас тато і мама? – ошелешила усіх худорлява дівчинка з кумедними косичками. Навіть чоловіки у цей момент не намагались стримувати сліз... На вихідні Степан та Антоніна Мацюки забирали Світланку, яка тоді ходила у перший клас, до себе в село. Але в один з чергових вихідних вони не приїхали – був кінець навчального року і для діток в інтернаті організували екскурсії. Тоді Світлана... пішла до батьків сама! Її знайшли уже за територією інтернату. Незабаром Світланку удочерили. Батьки не могли натішитись донею. Щастям сяяла і Світлана. От тільки, помітили тато з мамою, у шкільних творах усіх своїх вигаданих героїв дівчинка називала Надійкою і Павликом. Так було звати її рідних сестру і брата, які тепер були не з нею...
„МЕНІ ДОБРЕ.А ЯК ТАМ БРАТИКУІ СЕСТРИЧЦІ?” Надя старша за Світлану на рік. Удочерили її швидше, але теж першокласницею. Надю забрали Надія та Степан Ярмолюки з села П’ятикори Локачинського району. Слово дитини у цьому віці вже має велике значення – якщо б Надя сказала, що не хоче цих батьків, ніхто б не дозволив удочерити. Але серця двох дорослих людей і маленької дівчинки тьохнули в унісон. - Коли після першого знайомства з Надею ми приїхали в інтернат вдруге, саме тривав урок, - згадує Надія Іванівна. – Ми з чоловіком зайшли в клас і розгубились. Дітей було багато і ми не могли знайти серед них Надю. Але вона сама підбігла до нас і обняла мене. Притулилась так міцно-міцно, а я якусь мить не могла нічого сказати – не давав клубок у горлі. „Моя ж ти доню”, - погладила нарешті її по голівці. Надю після удочеріння навіть охрестили, тож крім власне батьків, вона отримала ще і хресних (хрещених). Дівчинку дуже любили, вона відповідала взаємністю. Росла жвавою слухняною донею. „Як рідна”, - не раз казали про них люди. От тільки часто згадувала Надя своїх молодших братика і сестричку, з якими її розлучили. Постійно допитувалась у тата з мамою про Світланку та Павлика: „Мені добре, а як їм?”...
ПАВЛИКА ЗНАЙШЛИ ПО ФОТО В ГАЗЕТІ - Ми стали думати про те, щоб всиновити і Павлика, - каже Степан Петрович. – Світланку на той час уже теж удочерили, але в інтернаті нам не захотіли сказати куди. Проте з’ясувалось, що і Павлика уже хоче забрати якась сім’я. Діти довго росли разом, були ріднею, а тут раптом обриваються усі зв’язки. - Чи раз бувало, що, ставши дорослими, брати і сестри у таких випадках починають шукати одне одного? Он цілі передачі про це по телевізору показують. Навіщо ж розлучати рідних? – продовжує Надія Іванівна. І Мацюки, і Ярмолюки виношували ідею знайти для своїх дітей втрачених брата та сестричку. Допоміг це зробити випадок. Якось у Риковичі, де живуть Мацюки, у якихось справах навідались люди, які знали Ярмолюків. І яким було їхнє здивування, коли вони побачили там... Надю. Здогадатись, що насправді це її рідна сестра – просто дуже схожа на неї – було не важко. А далі, як кажуть – справа техніки. Виявилось, що сестрички живуть майже зовсім поряд – у сусідніх районах. - Як Світланка готувалась до зустрічі з Надею! – згадує Антоніна Олександрівна. - Наготувала їй шоколадку у подарунок. Приїхали ми у П’ятикори, сидимо в машині, а Надя з батьками біжить до нас. Світланка вискочила з машини назустріч Наді, прибігли одна до одної, вхопились за руки і... так стоять. Не знають, як далі повестися. А ми і плачемо, і сміємось. Не тільки сестри заново знайшли одна одну, а й їхні названі батьки знайшли нову рідню. Мацюки з Ярмолюками так здружились, що стали частими гостями одні в одних, а тати дівчаток навіть кличуть один одного братами. Ще б пак. Виявилось, що обоє вони – не тільки міцні хазяї (часто помагають один одному і словом, і ділом), а й мають однакові імена та по батькові – Степан Петрович – і один, і той самий рік народження – 1952-й. Рідні сестри ніби потрапили у сім’ї-близнюки. А якось на фото у газеті вони побачили... Павлика. Це була публікація про відому ковельську багатодітну сім’ю М’якот, у якій живе 15 дітей. Павлика всиновили саме туди. Світлана і Надя разом з батьками вже побували й там. Тепер сестрички листуються і з братиком! - Батьки не вічні, - каже Надія Іванівна. – А діти нехай родичаються. Вони спокійні, що мають і тата з мамою, і не загубили одне одного. Будуть жити, дружити і помагати одне одному. ...Було у нас і ще одне запитання. На нього і Світлана, і Надя відповіли однаково: „Хіба що тільки подивитись їй в очі”...
