«Ми повернулися з того світу, і Бог дарував нам радість повноцінного подружнього життя»

Наше з Андрієм знайомство почалося ще торік влітку. Чоловік якось сам прийшов у редакцію до ведучої рубрики «Любить. Не любить!» і сказав, що хотів би розповісти свою непросту історію. Сьогодні, мовляв, у нього є сім’я — ​дружина, дитина, яких він любить, про яких дбає. А був час, коли  не покидала думка про самогубство. Оскільки Андрій збирався наступного дня їхати на заробітки у Польщу, то ми домовилися зустрітися для розмови з ним і його дружиною Інною вже тоді, як повернеться додому. Так і сталося. Правда, при зустрічі чоловік сказав:

— Я готовий свідчити зі сторінок газети про своє покаяння, про те, як прийшов до Бога і знайшов свою любов. Ось тільки мама, яка свого часу через мене дуже настраждалася, проти такого мого публічного одкровення… 

Отже, зійшлися ми на тому, що я не називатиму прізвища своїх героїв, а імена зміню… 

— Я ріс звичайним хлопцем, — ​каже Андрій. І в той же час, мабуть, особливим. Любив малювати, багато (дуже багато!) читав. Цікавився книжками про релігію — ​все шукав істину. Займався і магією, й іншими дурницями, які завели мене в прірву.

Це були 1990-ті роки. Почалося в Андрія, коли мав 16–17 літ, з алкоголю. А там і наркотики спробував. І на 8–10 років застряг у трясовині, з якої нібито й хотів вибратися, але ніщо не допомагало — ​ні лікування, ні замовляння…

— Мама що тільки не робила, аби врятувати мене, — ​пригадує чоловік. — ​І до ворожок навіть зверталася. Але це тільки погіршувало ситуацію. Мені в потилицю вже дихала та, «з косою». Я чудово розумів, чим усе може закінчитися. Але, чіпляючись за життя, думав, що в мене все буде добре, — ​матиму ще дружину, машину… Перший раз я покаявся, коли мені було років двадцять. У час просвітління в одному із сіл Маневиччини, де жила моя бабуся, прочитав Євангеліє і прозрів. Там же пішов до церкви баптистів і прийняв хрещення. Мав одружуватися з дочкою пастора, але весілля не відбулося. Поїхав до Луцька і… зірвався. Настав страшний період. Я розривався між своїм падінням і тим, що колись покаявся, але не зміг залишитися у вірі. Це був мій відступ, знехтування Божою благодаттю.

У кінці 1990-х — ​на початку 2000-х Андрій двічі пробував створити сім’ю. Одружувався. У першому шлюбі народилася дочка, у другому — ​син. Усе думав, як міркує зараз, що дружина, дитина його зупинять і старе життя залишиться десь у минулому. І мати, як пригадує, раділа — ​весілля справляла, тішилася, що «нарешті син заживе нормальним життям». Але, зізнається Андрій, який із нього тоді був чоловік?! Грошей не приносив — ​навпаки, з хати міг потягнути щось, аби купити «дозу». Йшов з дому, гуляв, а дружина залишалася з малою дитиною. Тож і перший, і другий шлюб розпався. Тепер дочці вже вісімнадцять, синові — ​чотирнадцять. У них із батьком нормальні стосунки. А тоді не думав про дітей.

— Був час, коли я вже не коловся, — ​розповідає Андрій, — ​а пив. Якщо кажуть, що людина впала нижче плінтуса, то цим «плінтусом» для мене був алкоголь. Колись я переживав, щоб не вийти у місто в не адідасівських кросівках, а як почав пити, то збайдужів до таких тонкощів. Міг піти і в гумових шлапаках, бо одна думка була — ​як швидше добратися до «точки», до склянки. Ночував у підвалах, з наркодиспансеру не вилазив. Уже сам ішов туди, щоб зняли «ломку». Але й там примудрявся пити. Сьогодні я розумію, що зі своїх 43 років 20 я викинув на вітер. Були моменти, коли  відчував, що вмираю. Але завжди просив Господа спасти мою душу. Звертався до нього, промовляючи: «Не може ж бути, що ось так піду із життя…»

Саме в цей період, коли «падати далі було вже нікуди», у наркодиспансер прийшли дівчата із церкви Християн віри євангельської «Віфєзда» («віфєзда» — ​з грецької «дім милосердя»). 

— Вони запросили послухати їхню проповідь, — ​пригадує той день Андрій. — ​Я пішов, послухав. І попросив помолитися за мене. Сталося так, що ми подружилися. І після лікування за порадою однієї з віруючих я поїхав у Володимир-Волинський — ​у «Дім милості». Жив у реабілітаційному центрі. Потім було покаяння. Алкоголю і наркотиків не стало у моєму житті. Бог забрав усе чуже в одну мить. І на роботу влаштувався у Володимирі-Волинському. Згодом до Луцька повернувся зовсім іншою, як був, людиною. 

Андрій та Інна пам’ятають той день, коли вони познайомилися. Це був початок 2016-го. Сталося так, що вони їхали з Луцька на зібрання до церкви «Віфєзда» у село Крать Турійського району в одному бусі. Інна відвідувала іншу церкву Християн віри євангельської, але одна з віруючих запросила її із собою. Жінка розповідає:

— Уже шість років, як я покаялася і прийняла хрещення. А до цього багато літ пропадала. З дитинства так склалося, що батька не мала (він то був, але мною не цікавився), а мама хворіла, тож змалку я належала сама собі. Куди вітер подув — ​туди мене й несло, як кажуть. Усе починалося класично: компанія підлітків, нібито безневинні слабоалкогольні напої, потім — ​міцніші, а там і наркотики. 

У 23 роки Інна вийшла заміж. Але, як вважає, справжнього сімейного життя так і не знала. Чоловік із того ж середовища, де перевага віддавалася кайфуванню. Може, народження дитини щось змінило б, та вагітність виявилася позаматковою. Була важка операція. Невдовзі — ​і розлучення. 

— Хоча раз у раз, — ​каже жінка, — ​як і багато хто з таких же людей, я себе обманювала, вважаючи, що зможу сама відмовитися від своєї згубної пристрасті. Але знову й знову зривалася. І було ще гірше, як до цього. Я й раніше знала віруючих, але сама не вникала у суть їхньої віри. І ось це сталося. Перш мій брат покаявся, потім я. Прийшла до Бога і наша мама (на жаль, уже покійна), побачивши, що ті зміни, які відбулися з її дітьми, можливі лише з волі Господа. Мама знала, які ми з братом були і як буквально в один день ніби заново народилися…

Яка вона, любов, що привела до шлюбу двох колись залежних людей? Коли про це зайшла мова, Інна сказала:

— Наші з Андрієм стосунки розвивалися дуже швидко. У своєму житті я бачила багато і любила по-своєму. А тепер для мене найважливішим було, щоб мій чоловік любив Бога. Це основа, принцип, за яким шукала свою половинку, будучи у віці Ісуса Христа. І знайшла. Я знаю недоліки Андрія, але не зважаю на них. І це не розум підказує не бачити цих недоліків — ​сам Господь так керує. Бо якби я зупинилася, почала оцінювати людську суть Андрія, то б не вийшла за нього заміж. Хоч відверто скажу, що в мене характер ще, може, гірший, ніж у мого чоловіка, і недоліків у мене більше, як у нього. Я це розумію. Потрібен час, щоб ми змінилися. Бо ж ми нібито повернулися з того світу.  

11 листопада 2016-го Андрій та Інна одружилися. У колі найрідніших, близьких людей пройшло таїнство вінчання. Все було дуже просто, без розкоші, до якої і не прагнули. Мати Андрія прийняла невістку дуже добре, бо, як каже чоловік, розуміла, що це вже його свідомий вибір — ​вибір віруючої людини. Тобто не під впливом алкоголю чи наркотиків, як це було у перших шлюбах.

— А головне те, — ​мовить Андрій, — ​що Інна прийняла мене з усіма моїми хворобами і недоліками — ​з тим багажем, який накопичився за 40 літ життя. Вона сказала: «Ти — ​мій чоловік, і ми з тобою будемо разом до останніх своїх днів…» 

Що для того потрібно, аби ось так, без будь-яких умов, прийняти одне одного? З приводу цього чоловік згадує біблійне:

— Господь каже: якщо ви любите одне одного, то повинні служити одне одному. Якщо я люблю, то роблю щось для близької людини. Тобто любов — ​це є дія: стараюся забезпечити дружину і дитину, турбуватися про них, допомагати в побуті. Той же посуд помити, прибрати у квартирі — ​не лише обов’язки дружини. Дрібниці, але з них складається наше життя.

Великою втіхою у сім’ї є син, який народився у листопаді 2017 року. При згадці про нього жінка говорить:

— Ми одружилися, і через місяців три я завагітніла. Ці місяці були суцільною молитвою. Якщо чесно, то вже не думала про народження дитини, перенісши важку операцію у першому шлюбі. Але все ж настала та хвилина, коли промовляла одну єдину молитву: «Господи, якщо я маю стати матір’ю, то дай мені дитину зараз». Cама — ​пізня дитина, тож знаю, як це, коли мама ​— в літах і хвора, а дитя ще не виросло. І в цей період сталося диво — ​я завагітніла. Мої молитви Бог почув.

Інна й Андрій вдячні Господу, що послав їм одне одного. Чоловік каже:

— Хто б мене ще терпів… — і тут же додає: — Не думайте, що у нас ідеальне життя. Але ми все переборюємо з Божою поміччю, з його любов’ю. Якби не ця любов, то наші характери брали б, як кажуть, своє. 

…До речі, перш як розмовляти зі своїми героями, я на їхнє запрошення побувала на зібранні у церкві «Віфєзда» міста Луцька. Була промова пастора, були молитви вірян, в яких вони славили Бога і просили його благословення на добрі справи. Були свідчення молодих чоловіків, які колись опинилися на дні, але зуміли із поміччю Всевишнього розпочати нове життя. І було бажання моїх героїв розповісти про своє падіння і друге народження, щоб ще комусь, хто пропадає, допомогти.