«Коли ти востаннє танцювала без одягу?»

— Ти перебирав свої платівки? — ​запитую у демона. Він відволікається від програвача і дивиться на мене трішки поблажливо з висот свого всезнання. У густій темряві його очей — ​озеро ностальгії.

— Тобі подобається? Дуже популярна була пісня в одному з моїх улюблених борделів у невеличкому містечку на березі теплого моря. Забув його назву, сім життів уже минуло… — ​зітхає демон. — ​Під неї танцювали, цілувалися, пили вино і ром та навіть убивали з ревнощів. Гарні були часи.

— Вбивали з ревнощів. Звучить романтично. Хоч виглядало, мабуть, не дуже?

— Вбивали з ревнощів. Звучить романтично. Хоч виглядало, мабуть, не дуже?

— Ну, в насильницькому завершенні життя взагалі мало естетики, — ​зауважує демон. — ​Хоча меч у грудях супротивника для мене виглядає романтичніше за кухонний ніж. А тому, кому встромили в серце те чи те, — ​загалом однаково. Потанцюємо?

— Нічого, що я в піжамі? — ​сміюся.

— Автор музики, може, й образився б. Я не ображуся. А хочеш — ​можеш скинути. Коли ти востаннє танцювала без одягу?

— Ти добре знаєш.

— Я пам’ятаю його, так, — ​він простягає мені руку. — ​І ти відтоді теж знаєш, що той, з ким із насолодою танцюєш голою, зазвичай стає відповіддю на багато твоїх запитань…

Ми танцюємо, і я чомусь думаю, що творець цієї музики був закоханий. І жив там, де сонце і море. Його кохана носила квіти в кучерявому волоссі, ходила босою, дзвінко сміялася. Але кохала іншого. І лиш на схилі життя, випивши свої сім чаш горя, приносила іноді іриси на могилу цього дивака, який колись присвячував їй пісні. Дивно, чому я думаю про таке. Я ж не люблю мелодрам…

— Як він помер? Той, хто написав цю музику? — ​питаю в демона.

— Нічого особливого. Втопився у морі. І якщо ти хочеш почути, що він кинувся в море зі скелі через нещасливе кохання — ​то ні. Просто одного вечора випив забагато вина.

— Якось прозаїчно.

— Якщо це втішить твою вразливу душу, я можу пафосно зауважити, що ким би він не був чи як би не помер — ​його пісня залишилася жити. Хоч і як народна.

— І під неї досі танцюють, цілуються, п’ють вино і ром, і, може, навіть убивають із ревнощів, — ​сміючись, я відпускаю руку демона і йду допивати каву.

За вікном зима. Падає сніг — ​легкий і білий, як пір’їнки із крил ангелів. Крізь віконне скло світ нагадує велику снігову кулю, яку щойно струсила рука Бога.

Наступного разу хочу танцювати без одягу…

Ші МУР, оповідання із серії #покирозчиняєтьсяцукор .