Лідія Літвінцова: «Якось мені приснився батько, такий, як мама розповідала».
Дружина повстанця Перця переховувалася від чекістів 5 років
Жителька села Холоневичі Ківерцівського району Лідія Літвінцова — дочка повстанського командира Василя Чепелюка, відомого під псевдо Перець. Вона, на відміну від колишніх кагебістів та партійних функціонерів, не має ніяких пільг, лише колгоспну пенсію. За те, що народила й виховала 8 дітей, жінка отримала почесне звання «Матір–героїня». Свого найстаршого сина назвала на честь батька Василем. Бабуся Ліда тішиться, що має 22 онуки і 4 правнучки. Вже минуло 17 років, як помер чоловік. Жінка живе із сім’єю наймолодшого сина Віктора
«Моя мамочка вернулася!»
Запитую пані Ліду, чи хоч вітають її із Днем Незалежності України, за яку боровся й загинув батько?
— Ніхто й ніколи навіть не згадає, — сумно усміхається жінка й пригадує, як минуло дитинство дочки бандерівця.
— Народилася я через шість днів після Покрови — 20 жовтня 1944 року, — розпочинає нашу розмову пані Лідія. — Мене колись неправильно записали — 20 червня. Моїм батьком був Василь Чепелюк. Коли прийшли німці, а після них совєти, то тато пішов у ліс боротися за незалежну Україну. Моя мама — Уляна Чепелюк — часто згадувала, що як він захоче мене побачити, то прийде вночі, візьме сонну на руки і пригорне до себе. Але батька я не пам’ятаю, була ще зовсім крихітною, коли він загинув.
Пані Лідія погодилася розповісти, як минуло життя дочки бандерівця.
Маленька Ліда росла з бабою Ониською та тіткою Мелашкою, адже її маму — дружину повстанця Перця — вивезли на Сибір.
— Мене навіть в піонери приймали, як і всіх учнів, — посміхається Лідія Василівна, — ще й червоний галстук носила.
Дівчинка ходила в п’ятий чи шостий клас, коли мама, Уляна Чепелюк, повернулася зі сталінських таборів. Спочатку вони отримали телеграму.
— Я прибігла зі школи, обдивилася кругом, а в хаті немає нікого. Відразу накотилася хвиля розчарування й безнадії — значить, мама не приїхала. Думаю, видно таки не відпустили її з тюрми. Та й пішла у двір гуляти зі своїми двоюрідними братами. Але все ще сподівалася й поглядала на дорогу, — пригадуючи цей найяскравіший момент свого сирітського дитинства, дочка Перця починає плакати. — Аж дивлюся, йде тітка Домця, ще їдна мамина сестра, а з нею якась жінка. У мене серце затріпотіло, ледве не вискочило із грудей: «Мама?!» Й кинулася до неї зі словами: «Мама, моя мамочка вернулася!» Я ж її зовсім не пам’ятала, але відразу впізнала. Всі чомусь стали плакати, тепер уже розумію чому. А тоді дивувалася, бо у той момент я була найщасливішою дівчинкою на світі. Днів зо три не відходила від неї, боялася, що мама знову кудись поїде. Вона ж була на засланні аж за Уралом, в Інті.
Пані Ліда пригадує мамині цукерки — найсмачніші гостинці всього дитинства. Репресовану Уляну Чепелюк, дружину бандерівця, ще й не хотіли брати на роботу в колгосп. Жінка працювала за трудодні у ланці, полола буряки, вирощувала льон. Більше заміж не виходила. Вже минуло 24 роки, як Уляна Чепелюк померла, вона дочекалася незалежної України, за яку боровся її чоловік.
Лідія Літвінцова з онуками Романом і Артемом.
В руки опергрупи потрапила випадково — під час облави
Лідія Літвінцова не знає всіх подробиць арешту своєї мами, але ми знайшли документи, яких ще ніхто ніколи не оприлюднював. На редакційний запит в обласне управління СБУ отримали відповідь, яка стала приємним відкриттям — у них дійсно зберігається слідча справа Уляни Чепелюк. Це чималий том — 476 сторінок: протоколи затримання, арешту, допитів, суду та реабілітації уже в незалежній Україні. Ми зробили фотокопії й вручили Лідії Літвінцовій документи, котрі проливають світло на історію життя її матері й батька.
Про страдницьку долю дружини повстанця можна написати книгу. Гортаю справу № 5152, розпочату старшим лейтенантом Вагановим 23 лютого 1950 року на двох жінок: Чепелюк Уляну Лігорівну, 1925 року народження, і Случик Акулину Устимівну, 1930–го. Вивчаючи документи, вдалося дізнатися чимало подробиць. Уляна переховувалася майже 5 років і за цей час ніхто не видав її. Дружина Перця потрапила в руки чекістів випадково.
З протоколу дізнаємося, що жінка була затримана опергрупою 25 березня 1950 року в селі Липне в будинку місцевого жителя Федора Гусака під час перевірки документів. Вона назвалася Марією Піддубною, жителькою хутора Гради. Наступного дня, 26 березня, Уляна зізнається, що вона дружина Василя Чепелюка й має 5–річну доньку, яка живе з її матір’ю в селі Холоневичі.
Уляна Чепелюк на засланні.
Жінка була затримана опергрупою 25 березня 1950 року в селі Липне в будинку місцевого жителя Федора Гусака під час перевірки документів.
А далі у справі — протоколи допитів, які чомусь завжди розпочиналися пізнього вечора й часто тривали майже до ранку. Слідчий Ваганов наполегливо намагається дізнатися, де і в кого жінка переховувалася стільки часу. Уляна не відразу, але розповідає, що майже рік прожила в батькової сестри Наталії Чирук у селі Постійне тодішнього Деражнянського району Рівненщини. Коли родичів радянська влада збиралася виселити, бо син тітки Адам на псевдо Барвінок був у повстанцях, вона перебралася до дочки Наталії Чирук у село Ставок, де й прожила півтора року. Згодом переховувалася в Івана, якого по–вуличному звали Будний, на Постійненських хуторах.
Читаю протоколи й дивуюся, наскільки тоді люди були милосердними й надавали притулок, ризикуючи власним життям. Згідно із показаннями Уляни, майже рік вона провела в селі Злазному у старенької жінки Гапки Гусак. А звідти пішла на Липненські хутори до своєї двоюрідної сестри Акулини Гусак. З весни 1948–го до літа 1949–го дружина Перця ховалася у родичів. Далі жінка стверджує, що згодом, аж до свого затримання, ні в кого надовго не зупинялася. Тиждень прожила у Холоневичах у своєї мами Анісії Случик.
На допитах у неї вимагають зізнатися, як часто вона бачилася зі своїм чоловіком Василем Чепелюком. З її слів стає відомо, що Перець завжди сам призначав зустрічі у різних місцях: на хуторах та в лісі. Ваганов намагається вивідати інформацію про повстанські схрони, але Уляна відповідає, що не знає, де вони знаходяться. Дуже часто він ставить їй одні й ті ж питання, щоб заплутати та впіймати на брехні. 30 березня 1950 року старший лейтенант запитує, яким чином її вдалося втекти.
У справі № 5152 майже 500 сторінок.
Жінка спочатку розповідає одну версію. Можна сказати, морочить голову слідчому, як восени 1945–го, коли її разом з іншими жителями Холоневичів на підводах везли в Цумань, зупинилися в лісі біля села Берестяного. Там вона з маленькою донечкою Лідою відійшла в ліс ніби справити природні потреби, але, побачивши, що ніхто її не переслідує, втекла. Ніч пересиділа з дитиною під деревом, а коли розвиднілося, подалася до своєї тітки Наталії Чирук у село Постійне. Там перезимувала, а вже весною та віднесла маленьку Ліду до Уляниної матері в Холоневичі.
«Уже весной тетка Чирук Наталия пошла в село Холоневичи к моей матери Случик Анисии и унесла к ней мою дочку. С тех пор я скрывалася одна», заявляє Уляна Чепелюк. Уже пізніше жінка зізнається: насправді вона з дитиною втікала зі збірного пункту в Цумані, який був обнесений старим дерев’яним парканом.
Закінчення публікації — у наступному четверговому номері.
