Поки розчиняється цукор...
«По вірі її буде їй». І – кохання?
Поки у наших із нею філіжанках з кавою розчиняється цукор, наші демони відходять покурити. Для них у наших розмовах — нічого нового. Янголи сидять за сусіднім столиком і сторожко прислухаються, про людське око замовивши собі капучино
— Слово «чужий» — нічого не означає, як і слово «мій», — каже вона. — Буває ж так, що ти ніби «чиясь» — а насправді нічия, або хтось «чужий», а насправді твій? Чи це все якась дурня? Як людина може бути чиясь? А якщо людина близька — то як може бути «чужа»? І ще — нічого не означає слово «правильно». Хіба не так? Бо от жити з кимось, хто тобі давно чужий, — правильно, а любити когось, хто номінально не «твій», — ні.
Переписувалися кілька днів з одним — цікавий такий… Ну і думаю, сходжу, побачу. Кохання ж хочеться. Бути коханою хочеться. Прокидатися в обіймах коханого і знати, що він мій і зі мною. Щоб все було правильно. Ні, ну є якісь інші слова в мові???
Поки вона мовчки робить ковток, її Ангел дивиться на неї засмучено.
Вона сердиться. Вона плакала. І спала вночі тривожно, дослухаючись до свого серця. А Ангел сидів тихенько на краєчку ліжка і гладив її крилом…
***
– Мені з нею важко, — скаржиться її Ангел моєму. Ми в цей час знову п’ємо каву й розмовляємо про своє. — Щодня вона безліч разів просить про Велике Кохання й Справжнього Чоловіка. І впевнено додає, що таких не існує. Вона хоче до моря. І хоче дитину. Дівчинку. Одразу трирічну. І шоколадку, і нову сукню. Виспатися. Схуднути. Червону машину. Кошенятко. І кохання, Кохання, КОХАННЯ. О, знову Чоловіка, якого не існує… Де я візьму те, чого немає? Вона ж вірить — без нього щастя неможливе. Єдину щілинку лишає — Справжні таки існують, але ж вони всі одружені…
Жити з кимось, хто тобі давно чужий, — правильно, а любити когось, хто номінально не «твій», — ні.
А ти ж знаєш, це вже не наша парафія. І отой, що за іншим плечем, — з мене кпить, утілюючи свої підступи. Вчора знову підкинув їй нового упадальника. Так, одруженого. Єдине — я зробив так, щоб йому вчасно зателефонувала дружина… Ну та це ж не врятує, якщо вона дуже захоче. Я списав мільйони сувоїв у Небесну канцелярію. З проханням утілити її мрію про Кохання. «По вірі її буде їй» — відписують звично. Вони там бюрократи. От лиш кошеня ми днями знайдемо…
***
– Цей вчорашній квіти купив. Білі троянди, — вона сміється так дзвінко, що навіть її Ангел зачудовано прислухається. — І вступ романтичний зробив. Проникливий такий. Про очі, зірки, важливість чистих почуттів у житті людини, а далі збився на зовсім типовий сценарій. Усе в нього — супер, і бізнес пре, але дружина — стерво, хоч він її не покине, бо вона йому дорога як пам’ять, та і діти… Але–от для душі… Словом, душа потребує кохання. Зрідка. Так, щоб він приходив, а я підкидала до стелі ліфчик, вдаючи, що рада бачити, і цілувала в потрібні місця, а він натомість даруватиме свято Всепоглинаючого Кохання і Сексу. Традиційно. І телефонувати йому не потрібно. Він телефонуватиме сам. Просто він чесний і всі крапки над «йо» розставляє одразу. Але парфуми до свят будуть обов’язково. Я загадково мовчала, вигадуючи, як його ввічливо послати. А тоді, слава Богу, за його дружина, бо в них прорвало каналізацію. Отак всі його мрії про любофф втонули в побутовому гівні… Словом, нічого нового. Що в тебе?
А що в мене? Нового — нічого…
Навіть демон знудився вже. Сидить, дивиться задумливо у вікно, прикурює цигарку від цигарки…
Зима.
Ші МУР, оповідання із серії #покирозчиняєтьсяцукор .
