Іноді я виловлюю один такий холодний шматочок і граюся ним, розчиняючи на язичку.
Просто спалила фату…
Поки розчиняється цукор в моїй каві, я дивлюся у вікно, за яким — зима. Чорні на білому — гілки дерев, здіймаючись до неба, зараз здаються розгалуженням судин чи нервів — завмерлим, ні тобі пульсу, ні імпульсів, які би передавали сигнал звідкись кудись. Малюнок у вікні незмінний, пронизливо холодна графіка
Мій демон навіщось кидає лід у свій віскі, ніби в світі без того мало льоду.
— Гасиш внутрішній вогонь? — запитую.
— Ні, просто так захотілося, — відповідає він, посміхаючись. — Здається, так ти завжди пояснюєш усі свої безглузді вчинки.
— Зрештою, — киваю я на знак згоди, — таке пояснення не краще і не гірше за інші. Чи бажання — не підстава для вчинків? Хай і безглуздих. З іншого боку — де критерій безглуздості? І чий він?
— Добре–добре, здаюся, — сміється демон, — але не тому, що здаюся, а тому, що просто захотілося посидіти в тиші, калатаючи кубики льоду в бокалі із віскі.
Я теж люблю цей звук — коли прозорі крижинки, стикаючись у штучно створеній круговерті в обмеженому просторі, розчиняються у бокалі. Іноді я виловлюю один такий холодний шматочок і граюся ним, розчиняючи на язичку. Це нагадує мені… Ні, краще не згадувати.
Прагнучи про щось не згадувати, я завжди нищу усі речі, які можуть про то нагадати. Звільняю простір у своєму світі й у собі. Не панацея, звісно, але… Іноді спрацьовує просто на рівні ритуальності. Так колись я спалила свою фату, яка 20 років лежала у шафі. Викидати її чомусь було неправильно. Потрібно було саме спалити. Хотіла вважати це чимось символічним. Хоч воно вийшло якось банально. Невагома тканина поплавилася і скрапала на землю, лишивши дротяний каркас, який, коли він вистиг, я скрутила і викинула в смітник. Не відчувала нічого. Ні жалю. Ні якогось піднесення. Просто спалила фату. Яка вже нічого не означала.
Наступною мені почала дошкуляти подушка. Кілька років вона всотувала мої сльози, гіркі думки, злість і розпач — і, мабуть, набралася того вщерть. Відтак її необхідно було позбутися. Задумавшись над способами знищення подушок, переповнених негативом, вирішила, що реально все ускладнюю. Взяла ту подушку і просто викинула.
Чи бажання — не підстава для вчинків? Хай і безглуздих.
З’ясувалося, знищити пам’ять про історію, яка довго обростала матеріальним, — легко.
Але коли у тебе жодного матеріального об’єкта, який нагадує про когось, самі лиш емоції, відчуття, вірші, пам’ять на рівні клітин — що знищиш тоді?
— Ну от, що за дивне бажання все нищити? — у відповідь на мої думки запитує демон. — Випалиш пустелю — що лишиться?
— Не знаю. Пустеля. Чи то не найкраще місце для чогось нового?
Мій демон мовчить, калатає лід у бокалі з віскі і дивиться у вікно.
— Поки у тебе такий настрій, можемо піти надвір спалити якесь імпровізоване опудало зими, — зненацька пропонує він. І підморгує: нехай уже весна.:) Чи то ще рано для таких ігрищ?
— Можемо спалити тому, що нам так хочеться, — сміюся я. — Цим же ми виправдовуємо усі свої безглузді вчинки?
Він киває на знак згоди і йде по запальничку.
І поки горить вогонь, просто милуюся його язичками, які злизують те, чого я хочу позбутися…
Ші МУР,
оповідання із серії #покирозчиняєтьсяцукор
