Дідова газета
Дуже люблю слухати родинну історію свого чоловіка про газету. Його дід любив сісти на дивані, розгорнути «Труд» і вчитуватися. А от малі внуки любили по черзі підбігати і з розмаху рукою збивати ту газету. Досі мій чоловік (один із внуків) дивується, як міг старенький, який стільки всього пережив-переніс (і Соловки, і Другу світову, і повоєнний голод), на першу-другу і кожну наступну зухвалість малих реагувати однаково спокійно: «Ну, не балуйтеся»
Цей воістину святий спокій можна пояснювати багатьма причинами: і любов’ю до дітей, і флегматичною вдачею чоловіка, але, мабуть, ще й тим, що після стількох лих і втрат його ієрархія ситуацій — «це неможливо витримати!» — була дуже особлива. Чи можна щось робити нам, сучасним татам і мамам, щоб навчитися отак «читати газети», гіперболізую — щоб не казитися, коли діти недостойно поводяться? Сучасна психологічна наука каже: якщо ви уже розсердилися, то нема чого ховатися: діти все одно зчитують мову тіла, як боги. Ви усе ще контролюєте себе з останніх сил, а вони уже переглядаються один з одним, інформуючи — «мама не в дусі». Отже, хочете сказати дитині (дітям) усе, що думаєте про її вчинки, — скажіть, але складіть свої слова за дрес-кодом (неписаним правилом). Говоріть тільки від власного імені: мені так не подобається, коли в хаті брудно; я така стривожена, коли вчасно не приходять додому; як мені неприємно, коли порушують обіцянку. По-науковому — це «Я-повідомлення». Ось така форма розмови набагато ефективніша, аніж звичні нам «Ти-повідомлення» (ти зовсім не дбаєш про наш дім, як ти можеш так не думати про мене, ти не вмієш дотримуватися слова). Складно?
Якщо ви уже розсердилися, то нема чого ховатися: діти все одно зчитують мову тіла, як боги.
Глибоко аналізує це відома учений-практик, мама трьох дітей і бабуся Юлія Гіппенрейтер: «В основі нових навиків спілкування – повага до особистості дитини, визнання її прав на власні бажання, почуття і помилки, увага до її проблем, відмова від батьківської позиції «зверху». А батькам, які зауважують, що їм здається штучним такий підхід, відповідає, що психологічні інститути усього світу досліджують і підсумовують різні техніки спілкування для того, щоб «навчити людей їздити на ліпшій машині».
«Я-твердження» передбачають розмову на рівних. Ви говорите суто про себе, про свої почуття, а не про своє чадо і його поведінку. Головне у користуванні «новими висловами» — стежити за своєю мовою (чути свої помилки) і потрохи змінювати звичні неконструктивні фрази на інші, менш образливі. Між іншим, вислів типу «Я така незадоволена, що ти одягнувся, як опудало» теж помилковий із точки зору психології, бо врешті переводить розмову на «ти». Друга частина фрази має бути або безособовою, або узагальненою (мені так не подобається, коли одягаються, ігноруючи етикет).
А ще, якщо ви буквально закипаєте від сильних емоцій, не применшуйте рівня своєї стурбованості (наляканості) – повідомляйте дитині прямо, що налякані, що вас трусило від поганого передчуття. Практика Юлії Гіппенрейтер показує, що, здавалося б, дивні «Я-повідомлення» багато що змінюють. Ось її висновки: 1) дають можливість дорослому висловити негатив у прийнятній формі, 2) діти мають можливість ближче пізнати батьків (іноді вони дуже дивуються, що батьки – не незворушні вихователі – теж мають земні емоції), 3) наша щирість і відвертість штовхає на відвертість дітей (якщо батьки можуть так відкрито про себе, значить, мені довіряють (!), бачать у мені рівного), 4) а ще — коли ми говоримо про свої почуття без наказів і доган – даємо можливість дитині самій прийняти рішення, як виправитися. «Вони починають враховувати наші бажання і хвилювання,» — стверджує психолог.
Спробуйте і поділіться – адреса незмінна: [email protected] або ж [email protected].
