Дочка повстанця Аскольда шукає свого батька

Дід Євтихій на заробітки їздив у США

Щоб з’ясувати всі подробиці цієї не­звичайної історії, ми побували в Цумані. У великій кімнаті, на спинці дивана, у дерев’яній рамці — ​великий сімейний знімок.

— Це мої батьки — ​Марія Євтихіївна Довгун і Петро Леонтійович Федорчук, — ​розпочинає нашу розмову господиня, беручи портрет у руки. — ​Тато родом із села Бронники Шепетівського району Хмельницької області. У їхній сім’ї в 1932 році з 13 дітей восьмеро померли від голоду. Вижили тільки троє: мій батько й дві його молодші сестри. Тато приїхав на Волинь в 1940–му, після того як совєти прийшли на Західну Україну. Працював у лісі. Познайомився з мамою. Вона була старша за нього на чотири роки. Мої батьки одружилися, і я народилася 23 березня 1942 року.

Жінка сподівається, що, може, хтось знав бійця УПА Петра Федорчука.

Валентині виповнилося 10 років, коли мама другий раз вийшла заміж. Чоловік також воював в УПА, але його від тюрми й заслання врятувало те, що мобілізували в червону армію, й так він дійшов аж до Берліна.

Зі слів пані Валентини, проживали вони на хуторі Копитів, неподалік села Покащів тодішнього Цуманського району. Колись мамин батько, дід Євтихій Довгун, двічі їздив на заробітки в Америку. Оскільки був не ледачий та розумний, то добре вивчив англійську мову й працював на каменоломні бригадиром. Жінка каже, що там добре платили.

Вона переказує сімейну легенду про те, як дід купив золоті монети й поклав їх на збереження у швейцарський банк. Усі в родині знали про цей депозит, тільки в нащадків немає жодних документів. Коли трудолюбивий українець повернувся на Волинь до сім’ї, то за американські долари купив хутір Копитів та 13 гектарів землі. Там побудувався. Тому її мама Марія була багатою нареченою, бо залишилася єдиною дочкою, двоє сестер померли.

Запеклий бій біля села Мощаниця

Як почалася війна з німцями, до її батька Петра Федорчука завітали хлопці з лісу, і він пішов в УПА, залишивши вагітну молоду дружину, яка чекала другу дитину, й маленьку донечку. Восени 1943–го він захворів на коросту. Повернувся на хутір, але переховувався у скирті соломи. Мама його лікувала: варила якусь мазь, сама дуже обпеклася. Одужавши, Петро повернувся до повстанців. Пані Валентині відомо, що в лісі Папики вони мали криївку.

У 1944–му на Волинь повернулися совєти, й розпочалися збройні сутички чекістів з українськими повстанцями.

— Знаю, що влітку 1944 року в лісі біля села Мощаниця відбувся запеклий бій, — ​продовжує жінка. — ​Тоді багато повстанців загинуло. Живими залишилося 11 вояків, серед них і мій тато. Ніч переховувався в лісі, а наступного дня захотів їсти й прийшов у Мощаницю до дідового брата, який жив над річкою. Кажуть, батько мав із собою дві гранати й пістолет. Тітка принесла йому їсти, а сама перейшла через річку й рвала щавель. Але, видно, за нею стежили, бо тата схопили й повезли в Луцьку тюрму. Після цього арешту він пропав. Лише одного разу його бачила арештована раніше зв’язкова УПА, коли повстанця вели на допит. Це вона розповіла вже в часи Незалежності.

Через фотографії оживає історія родини.

Цікавлюся в моєї співрозмовниці, як склалася доля її мами, чи була вона репресована?

— Не знаю чого, але ми з молодшою сестрою Ганною, яка зараз живе у селі Пальче, росли на дідовій фамілії Довгун. То, може, це й нас врятувало. Бо всіх би вивезли на Сибір, а так родину не зачепили. Я ніколи не носила батькового прізвища Федорчук, — ​пояснює Валентина Жабська. — ​Закінчилася війна, і мама залишилася з двома донечками. У діда совєти забрали пару добротних коней, а дали такого доходягу, що коли його завели у хлів, він упав. Але дід Євтихій його виходив, і той коник, його назвали Сивий, ще довго нам служив.

Валентині виповнилося 10 років, коли мама другий раз вийшла заміж. З її слів, у них був дуже добрий вітчим — ​Демид Кузьмович Чечотка. Чоловік також воював в УПА, але його від тюрми й заслання врятувало те, що мобілізували в червону армію, й так він дійшов аж до Берліна, тому мав статус фронтовика.

— Коли вітчим одружився з мамою, то мені тяжко було назвати його «тато». Ніяк не могла себе заставити, — ​пригадує жінка болісний момент дитинства. — ​Якось писала уроки й не могла розв’язати завдання з математики. А мама відразу: «Я не знаю, запитай батька». Крутилася я, крутилася, а коли сказала «татом», то після цього побігла в поле, ледве мене наздогнали. Я так кричала й плакала, що в небі було чутно. Це ж ніби виходило, що зрадила свого батька, якого і не знала. Але віт­чим справді нас дуже любив, тулив до себе, як своїх власних донечок. І цю хату мені допомагав будувати. Мама від нього народила четверо дітей, але двоє братів померло маленькими. Маємо ще двох сестер — ​Галину і Людмилу.

Знімок дідового хутора Копитів.

Жили вони на тому хуторі аж до 1952 року, поки в діда Євтуха комуністи не забрали землю та весь реманент у колгосп. Тоді він розібрав хату й родина переїхала жити в село Дерно. І пані Валентина показує знімок хутора, на якому минуло її дитинство.

Таємничий незнайомець у Луцьку

Жінка пригадала один загадковий епізод, який стався десь у 1955 – 1956 роках.

— Ми були з мамою в Луцьку, а за нами ходив якийсь чоловік, дуже схожий на тата. Тільки до нас не підходив. Ми в магазин — ​і він слідом, тільки спостерігав здалека, але не наближався. Наскільки я зрозуміла, мама впізнала його. А як ми сіли в автобус, щоб їхати в Дерно, то вона посадила мене коло вікна. То той чоловік стояв на автостанції і дуже уважно та якось сумно дивився на нас. Ось така загадкова історія. Але тоді мама мені нічого так і не пояснила. Цю таємницю забрала з собою. Вона померла у 1978 році, навіть не дожила до 60 літ.

Пані Валентина з різних джерел та спогадів очевидців намагається зібрати відомості про свого зниклого батька. У 1960–му вона вийшла заміж, а наступного дня після весілля до молодят зайшов дивний гість. Вона знала, що цей чоловік із Покащева, жив навпроти церкви, працював на фермі.

— Він нічого не пояснював, а лише сказав одну фразу: «Дитино, дякую тобі, бо твоєму батькові я подякувати не можу. Хочу щоб ти знала, що він два рази врятував мене від смерті. Цього я ніколи не забуду». І пішов. Досі дивується жінка такому нежданому візиту. Вона нічого й не розпитувала, адже це були такі тривожні часи, що кожне зайве слово могло біди наробити.

Дід Євтихій та бабуся Уляна Довгуни.

Вже в роки Незалежності пані Валентина дізналася, що тато мав псевдо Аскольд. Її сестрі це розповіла одна жінка із села Пальче. Та пані була поважного віку і добре знала Петра Федорчука, адже в їхній хаті переховувалися бандерівці.

— Степан Мазурець у книзі спогадів також згадує повстанця на псевдо Аскольд, — ​продовжує дивувати мене Валентина Жабська. — ​Я думаю, що мова йде про мого батька. Тому сподіваюся, що ви знайдете в архіві документи. Я чомусь думаю, що тато міг втекти у США чи Канаду. Тож не раз писали про такі випадки. Я чула історію про одного чоловіка, який дав про себе знати вже в 1970–ті роки. Може, там треба шукати якісь сліди? Знаю, що «Газету Волинь» в електронному варіанті читають і за океаном, а раптом хтось відгукнеться, — ​з надією говорить жінка.

* * *

У цій історії чимало запитань, на які поки що немає відповіді. Ми відправили редакційний запит в обласне управління СБУ з проханням повідомити, чи зберігається в архіві справа повстанця Петра Федорчука. Дуже сподіваємося, що буде продовження цієї публікації.