Вони у молитвах будуть разом…

Святко був другим Мартиним чоловіком. Насправді його звали Святославом. Святком кликала покійна матір. А тепер — ​і Марта. Він був святом у її житті після першого благовірного, якого згубила оковита. Навіть не знає, де він зараз і чи живий.

Святослав не шепотів ніжних слів кохання Марті. Можливо, тому що був мало не на два десятки років старшим за неї. А, може…

Але він шанував Марту. Прихильно ставився до її сина.

Святославові доньки заміжні. Живуть окремо. Та не сподобалася їм нова батькова дружина.

— Тобі потрібна була женячка? «Удочерив» молоду пасію, — ​злісно колола старша Неля.

— А тато ще й «придане» отримав. Тепер виховує її хлопця, — ​додала молодша Леся.

— Мами з того світу не повернеш, — ​виправдовувався Святослав. — ​А Марта — ​хороша жінка.

— Пам’ятаєш, як після маминого похорону ти казав, що ні з ким більше не зможеш свою долю зв’язати? — ​не вгавала старша.

— Усі чоловіки так кажуть, а потім свої обіцянки забувають, — ​допікала молодша. — ​І ще: не думай їх у квартиру привести. Тим паче, обдаровувати чужим майном сина тієї… Квартира — ​для внуків. Йди до неї жити.

Леся з Нелею жодного разу не були в гостях у нової батькової родини. І до себе не запрошували. Він сам навіду­вав доньок. А вони не переставали його ревнувати до Марти і її сина…

…Святослав запримітив симпатичну чорнявку під час вступних іспитів. Сподобав. Радів, що Уляна вступила до інституту, і під осінь вони зустрінуться. Жила дівчина далеко — ​майже за три сотні кілометрів.

Від першого курсу Святослав з Уляною не розлучалися. Одружилися. Після закінчення навчання почали працювати на місцевому підприємстві. Як молодим спеціалістам їм виділили кімнату в гуртожитку. Народилися доньки. Згодом родина отримала квартиру.

Святослав був гарним чоловіком і батьком.

— Не цяцькай так своїх дівчат, — ​радила рідна материна сестра. — ​Егоїстками виростуть. Потім будеш голову чухати.

— Видно, тітко, що ви — ​вчителька.

— Як знаєш…

Святослав пригадав тітчині слова, коли занедужала Уляна. Не знайшлося в доньок часу, щоб із матір’ю в лікарні побути. Вранці готував супи. Днював біля ліжка дружини. Леся з Нелею забігали ненадовго. У них — ​сім’ї, робота, в молодшої часті відрядження…

Уляна просила чоловіка поховати її на Поліссі. Там, де народилася. Де могила тата. Де ще живе старенька мама.

— Далеко мені буде до тебе на побачення їздити, — ​сумно жартував Святослав. — ​Та й не поспішай… туди. Ще набудешся… От, блисне весна, поїдемо на дачу. Там повітря цілюще…

Не дожила до весни Уляна. Вже кілька років Святослав — ​удівець.

…Марту побачив, коли повертався із цвинтаря від дружини. Стояла на зупинці, «голосувала». Було вітряно. Сікла мряка. Зупинився.

— Сідайте, пані. Ви вже посиніли від холоду.

— Автобус утік. Йшла із села до центральної дороги. До кісток пробрало.

— У мене в термосі є теплий чай. Зігрійтеся. Бо в таку погоду можна й заслабнути.

Так і познайомилися.

…А потім трапилася біда. Скільки аварій сталося на тому крутому повороті… От і знову дорога погано посипана. Святослав їхав обережно. «А цей куди поспішає?..» — ​майнула думка, коли побачив автівку, що мчала назустріч, і…

— Ваш чоловік прийшов до тями, — ​сказала лікарка Марті. — ​Можете зайти. Але на декілька хвилин. Йому потрібен спокій. Стан тяжкий.

— Святку… ти живий, Святку…

— Прости мені, Марто. Я маю тобі сказати…

— Пізніше скажеш. Головне, що ти…

— Я повинен покаятися перед тобою… Марто, я тільки Уляну кохав. Вона завжди була між нами. Прости…

Але так життя влаштоване: одні люди гріхи вчиняють — ​інші їх відмолюють.

— Ти мариш, Святку.

— Марто, поховай мене біля Уляни. Там є місце. Я його для себе беріг. Пообіцяй…

— Святку, тобі ще жити й жити…

— Я донькам також скажу. Але чи послухають? А ти… ти добра.

До палати увійшли Неля з Лесею. Марта рушила до дверей.

— Зачекай, Марто, — ​попросив Святослав. — ​Доньки повинні чути. Я просив поховати мене біля мами.

— Тату, можна подумати, ти вже вмираєш, — ​кинула Неля.

Невдовзі Святослава не стало…

— Ніхто не буде везти тата за триста кілометрів. Ще й взимку. Погляньте, які дороги. І холоднеча. Зрештою, це було марення хворої людини, — ​майже зривалася на крик старша донька.

— Не все одно, де поховати? — ​підтримала молодша.

— Це останнє татове прохання, — ​переконувала Марта Нелю з Лесею.

— Ще раз кажу: в такому стані, як він був, ще й не те міг сказати, — ​відгризалася Неля. — ​Як одружувався з вами, то про маму не думав. І, взагалі, не морочте голови.

Святослава поховали на новому цвинтарі, за містом. Після сорока днів він почав приходити у Мартині сни. Сумний і мовчазний…

— А тепер ти прости мені, Святку, — ​мовила Марта, коли навідала чоловікову могилу. — ​Не могла я достукатися до сердець твоїх дітей. Тужить твоя душа, що не біля Уляни спочиваєш. Що я можу змінити? А ти снишся, снишся… Син мій… наш… весілля відклав. До наступного літа. Взимку рік по твоїй смерті мине. За весну підготуємось. Даруй, що він тебе батьком не кликав. Але мав за батька. І пам’ять про тебе шанує…

…Марта розповіла про Святославове прохання монаху. І про те, що не виконала його.

— Ви багато про це думаєте, звинувачуєте себе, а треба молитися. За вашого чоловіка і його першу дружину. У молитвах вони будуть разом. І за доньок чоловікових моліться. Маєте неприязнь до них. По обличчі бачу. Але так життя влаштоване: одні люди гріхи вчиняють — ​інші їх відмолюють. Людина пише книгу своїх справ. А Господь її читає. І кожному дає шанс щось виправити у написаному…

Марта дослухалася до слів ченця…

…Святослав приснився їй аж перед синовим весіллям. Веселий. Сипав зерно голубам. Було так сонячно й тепло. І птахи білі–білі…

Вона була впевнена: це Святко прийшов у сон благословити сина…

Ольга ЧОРНА