«Хочу»
Просте, трохи волохате і вперте слово на позначення бажань. Дуже якесь природне і безапеляційне в дитинстві, зазвичай зчеплене з коротким наказовим «дай». А потім чомусь загублене і віднайдене мною не так давно. Ну як віднайдене…
Спочатку на рівні заперечного «не хочу». Бо якось зрозуміти, чого не хочеш, — легше, ніж усвідомити, чого хочеш насправді.
Не хочу — це коли боляче заступають за твої межі, будь–які. Це про зневагу, знецінення, маніпуляції, нелюбов — і от саме через гострі уколи негативу, реальні такі, відчутні, виокремити «не хочу» — не становить якихось труднощів. З «хочу» ж усе не так просто.
«Мам, а ти нас хотіла?» — спитав якось син і заскочив мене зненацька. От реально — хотіла? Оцього всього, до чого не можна бути готовим? Починаючи від токсикозу, пологів на грані смерті і продовжуючи будь–чим — від зубів, які ріжуться, дитячих хвороб, вікових криз до «виховання». Отак щоб сісти, проаналізувати щось, зрозуміти все про себе з цього боку, дорости, може, до чогось і сказати собі — я хочу дитину. Хочу цієї відповідальності, тотальної залежності, хаосу і непередбачуваних результатів. От — хочу. Цікаво, скільки відсотків дітей — це від «хотіла», а не від «залетіла», «так сталося» і «дасть Бог зайку»? Діти — це щастя. Ну та так.
Цікаво, скільки відсотків дітей — це від «хотіла», а не від «залетіла», «так сталося» і «дасть Бог зайку»?
Взявшись аналізувати, я зрозуміла, що мого справжнього «хочу» в моєму житті було дуже мало. Звісно, це сумно, але це — факт. І ще я зрозуміла, що «хочу» — це не лише про примхи, мрії, бажання і плани (хоч і про це теж), це ще і про відповідальність. Кажеш собі: «Хочу — саме отак» — і робиш усе, щоб воно саме отак і було. Знаходиш ресурси для «саме отак», вкладаєш час, зусилля, емоції — і знаєш, що все, що отримаєш, — це результат твого «хочу» і отих твоїх вкладень. Твій результат. Твої бажання. Твої зусилля.
І от коли твого «хочу» в твоєму житті було мало — то це тому, що і відповідальність за все була не твоя. Мабуть, тебе це цілком влаштовувало. Або саме це і було вирішальним фактором. У всьому ж є свої «ніштяки».
А тепер запитуєш себе: «Чого ти хочеш? Заради чого ти би задіяла свої ресурси, вкладала би час, емоції, зусилля?» — і тобі капець важко відповісти. Щоб продертися до своїх справжніх бажань — треба відкинути стільки відмазок на теми залежностей, обов’язків, вигаданих чи реальних перепон, знищити свої укохані лінощі, віддерти дупу від звичної вм’ятини в кріслі, вигнати себе із затишного кокона безвідповідальності. Те запитання тобі незручне. Воно болюче, воно застрягає в тобі скіпкою, її хочеться вийняти, викинути і забути.
Але ні. Ні. Хай стримить. Поки не буде відповіді. Тому що, так, це банально — життя одне. І Бог тобі його дав для реалізації твоїх «хочу». Саме твоїх. Великих, маленьких, величних, незначних, дивних чи дивовижних, для тебе лиш важливих і правильних, а для когось — однаково, яких для когось.
Захочеш — і будеш.
А інакше — навіщо?
Ші МУР,
оповідання із серії #покирозчиняєтьсяцукор
