ЗаГратована мрія луцьких студентів
Вони хотіли стати вчителями, але замість шкільних уроків сталінський режим вготував майбутнім педагогам випробування тюрмами
Підпільникам було всього по 15—16…
Трагічним для села Вербаїв Луцького району став липень 1943–го, коли на свято Петра і Павла під час каральної операції гітлерівці спалили майже всі хати і знищили 80 жителів. Ця акція викликала в людей гнів і бажання дати відсіч окупантам. У селі діяла станиця ОУН, якою керували Петро Тихнюк і військовий вишкільник Іван Зварич. Вона стала поповнюватись новими членами, передусім патріотичною молоддю. Організувався юнацький осередок, яку очолив п’ятнадцятирічний Олександр Сосіцький.
Після приходу радянської влади в лютому 1944–го молодіжне крило ОУН припинила діяльність у селі. Олександр Сосіцький та Олександр Рудницький, закінчивши підготовчі курси в середній школі № 2 Луцька, вступили до місцевого педагогічного училища, адже мріяли стати вчителями. Навчаючись, Сосіцький підтримував зв’язки з націоналістичним підпіллям, але активної роботи спочатку не проводив. Олександр став одним із найкращих студентів, брав участь у художній самодіяльності, швидко завоював авторитет серед однокурсників.
Жорстокі допити, тяжкі побої, позбавлення сну, їжі… Так слідчі вибивали з підлітків зізнання у злочинах, яких вони не скоювали.
У перших числах січня 1945–го, на зимових канікулах, хлопець зустрівся в рідному селі з надрайонним провідником Костянтином, який запропонував йому організувати в педучилищі підпільну групу під назвою НВРО (народно–визвольна революційна організація) для залучення молоді на допомогу УПА в її боротьбі проти радянської влади. Костянтин передав Сосіцькому пакунок із націоналістичною літературою, листівками антибільшовицького змісту.
Так Олександр Сосіцький на псевдо Кайдаш створив осередок із п’яти студентів: 15–літніх Олександра Рудницького (жителя Вербаїва), Євгена Хринюка з обласного центру, 16–річного лучанина Юрія Патути та Ангеліни Петрощук (доньки священика, колишньої учасниці юнацької ОУН в Озденіжі). До складу групи залучили також студента медучилища турійчанина Миколу Зданевича, 1929 р. н., котрий згодом згуртував у своєму навчальному закладі ще 11 осіб.
Група НВРО збиралась на квартирі Ангеліни Петрощук, читала брошури націоналістичного змісту, вірші, обговорювала організаційні питання, розклеювала по місту антирадянські листівки. Олександр Сосіцький підтримував зв’язок із підпіллям, від нього отримував літературу, яку переховував на горищі педучилища.
Судилося провести молодість на каторзі
На початку лютого 1945–го трапилася неприємна подія. З кишені піджака Олександра Рудницького було викрадено листівку і календар «До світла». Як з’ясувалося, це зробив студент Володимир Лановий, який у 1944 році переїхав з матір’ю до Луцька з російського міста Кемерова. У крадіжці він зізнався, обіцяв знищити «компромат», якщо Рудницький пограбує з ним магазин, на що той через шантаж погодився. Частину краму Лановий забрав додому, решту було заховано в одному з господарських приміщень училища. На другий день ці речі кудись зникли. Як з’ясувалося, їх забрав завгосп.
Лановий листівку і календар показував студентам, а потім передав капітанові МВД Федорцеву. Почалось пильне стеження за підозрілими молодими людьми. Незабаром Олександра Сосіцького і Євгена Хринюка завгосп застав на горищі навчального корпусу. Наступного дня літератури у схованці вже не було.
Інтенсивно запрацювала енкаведистська оперативна машина. 14—15 березня 1945 року було арештовано всю групу НВРО. Жорстокі допити, тяжкі побої, позбавлення сну, їжі… Так слідчі вибивали з підлітків зізнання у злочинах, яких вони не скоювали. Особливо знущалися з юнаків і дівчат слідчі Чепелєв, Губич, Федорцев, Соломатін.
Невдовзі заарештували Галину Тищук із Рівненщини, Ніну Савиду з Озденіжа, Раїсу Гурську з Дроздиня Ковельського району, Ганю Моржинську із села Лище Теремнівського району, які розклеювали на вулицях Луцька листівки. Схопили й підпільну групу студентів медичного училища, котру очолював Микола Зданевич.
У квітні 1945–го суд військового трибуналу постановив: Олександра Сосіцького, Ангеліну Петрощук вислати на каторжні роботи на 15 літ, Олександра Рудницького, Юрія Патуту, Євгена Хринюка, Галину Тищук, Ніну Савиду, Раїсу Гурську, Ганну Моржинську — на 10 років у віддалені райони Сибіру.
4 вересня 1949–го Олександр Рудницький помер у таборі, не відбувши навіть половини строку. У цій же тюрмі 1954 року померла Галина Тищук. Тільки в 1955–му засудженим дозволили звернутися зі скаргою на ім’я генерального прокурора з проханням про перегляд справи. І лише через 10 літ частина колишніх студентів педучилища змогла повернутись на рідну Волинь, більшість із підірваним здоров’ям. Знемагаючи від непосильної праці в голоді й холоді, юні патріоти вірили в необхідність боротьби за визволення свого народу з–під більшовицької неволі та побудову незалежної Української держави, хоча довелося назавжди розпрощатись з омріяною професією вчителя.
Ростислав МАРИЩУК
(За матеріалами архівно–кримінальної справи № 420 т. 1-2. Архів УСБУ у Волинській області).
м. Ківерці.
