«Без свого чоловіка я — ​лише половинка»

«Глянула в його очі — ​і потонула в них»

Про багатогранність Наталії ми розповідали три роки тому у «Читанці для всіх» — ​грудневому спецвипуску «Волині», що став подарунком читачам до Святого Миколая. Тож уже знала про жінку-оркестр, яка в непростій життєвій ситуації, коли виявилося, що у доньки невиліковна недуга, не впала у розпач, а навпаки — ​вибухнула творчістю. Ще тоді, під час першої зустрічі, як ведуча рубрики «Любить! Не любить» я думала, що талант дружини і мами, її особлива любов до доньки Насті, через яку, власне, життя жінки круто змінилося, заслуговують на окрему розмову про кохання двох людей. А недавно задум збувся — ​моя героїня люб’язно погодилася продовжити наше знайомство вже в сімейному колі.

А три роки тому Наталія пішла, як сама каже, в артисти.

 Обставини склалися так, що про чоловіка Наталії Сергія Горщара я знала лише заочно. Зате чула на його адресу багато теплих слів від дружини, наприклад: «З таким чоловіком можна будь-де жити». Цей комплімент жінка сказала у зв’язку з тим, що їй, уродженці Мукачева, де клімат лагідніший навіть узимку, було непросто звикати до волинської погоди з її ранніми осінніми заморозками. І ось тепер зрозуміла, що фраза має значно глибший зміст.

Найперше мова зайшла про те, як любешівський хлопець знайшов своє кохання, що ось уже до срібного весілля веде подружжя.

— Я вчився в Ужгородському університеті на медичному факультеті, — ​розповідає Сергій. — ​А зустрілися ми з Наталією не на дискотеці чи в якомусь кафе, як це буває у студентства, а на пляжі. З хлопцями-однокурсниками поїхав того дня (це був травень дев’яносто третього року) на природу, щоб скупатися, позагоряти.

І став лікар ще й звукорежисером.

— І ми з подругою, — ​долучається до розмови Наталія, — ​там були. Пригадую, забрели з нею на відлюддя, шукаючи місце, де менше відпочивальників, і впали із своїми килимками на травичку. Лише згодом помітили, що не одні тут — ​неподалік були два хлопці. Сергій (так його звали, як я згодом дізналася, познайомившись) підійшов до мене. Зазвичай розмова починається із традиційної фрази: «Котра година?» Може, й тоді так було. Власне, я уже добре не пригадую, що саме незнайомець спитав. Зате не забуду, що глянула в його очі — ​і потонула в них.

Енергію можна вбити депресією, а можна, як Наталія, спрямувати у творчість і заразити нею все сімейство.  

Це був той випадок, коли все вирішується ледь не з першої миті. І освідчився Сергій Наталії чи не на другий-третій день знайомства. Рішення про те, що вони одружаться, було прийнято дуже скоро. Як уточнюють Горщарі, це не лише Наталія потонула в очах Сергія, а й він — ​у її. То було одномоментне пізнання, відкриття: ось — ​моя людина. Наталія, вертаючись до їхнього травня, коли вони знайшли одне одного, каже:

— Уже пізніше Сергій з приводу цієї першої зустрічі говорив мені: «Я коли тебе побачив, то подумав: «Боже, якщо зараз її упущу, то ніколи собі цього не пробачу!» Хоч вирішили побратися дуже скоро, але до весілля минуло ще більше року. Наталія пригадує, як перший раз приїхала у Любешів — ​у поліський край, що був таким не схожим на її Закарпаття, як познайомилася з батьками Сергія. А ще те, як майбутній чоловік гарно залицявся — ​приходив до неї в гуртожиток (дівчина вчилася в Ужгородському технікумі електронних приладів) завжди з квітами. «І де купив, за що? Він же — ​студент», — ​дивувалася.

«Є вірші, які самі співають, — каже Наталія,  — і їх хочеться покласти на музику».

Гроші на букет, як каже чоловік, — ​то не така вже й проблема, — ​він підробляв, чергуючи вечорами у лікарні. А ось із весняно-літньою сесією, яка якраз почалася, коли вони з Наталією познайомилися, було важкувато. Однак зуміли поєднати романтичні побачення із заліками та екзаменами, все успішно склали і «прорвалися».

— Незабутній літній нічний Ужгород, — ​розповідає жінка. — ​Якраз липи цвіли, і їхній запах прямо п’янив. Як тільки його зараз почую, то не втримуюсь і кажу Сергієві: «Згадай, як ми гуляли цілими ночами…»

«Сама собі придумала робоче місце, щоб не впасти у депресію»

Зареєстрували Горщарі шлюб у Мукачеві в жовтні 1994-го. А через місяць приїхали до Любешова і вже тут повінчалися. Через три роки перебралися у рідне Сергієве селище назовсім. Уже з маленьким сином Максимом. Життя йшло розмірено. І так було до народження їхньої Насті, яка з’явилася на світ 12 літ тому. Сталося так, що донька змінила життя перш за все Наталії. Жінка розповідає:

— Десь місяць був Насті, коли проявилися симптоми хвороби. Але майже до року все було більш-менш нормально. Лікували ми дитину, як тільки могли. І до спеціалістів нетрадиційної медицини зверталися. Сподівалися, що все буде добре.

Але марними були ці надії. Із декретної відпустки Наталія на роботу вже так і не вийшла. І ось одного разу вона, програміст за спеціальністю, під час поїздки до батьків у Мукачево, допомогла подрузі на її прохання у створенні сайту. А потім і сама вивчила нову для себе справу, хоч і споріднену з її фахом. Перекваліфікувалася. Сьогодні на рахунку Наталії декілька десятків сайтів, у тому числі — ​для Національного природного парку «Прип’ять — ​Стохід», любешівської районної газети «Нове життя». Звичайно, і про свій подбала, й уже завдяки йому мала вихід на різні регіони України, сусідню Росію, на закордон — ​Італію, Німеччину. Зараз сайтами жінка вже не займається. Оскільки працювала в основному на фірму російського міста Єкатеринбурга, то початок війни у 2014-му вніс корективи — ​від замовлень відмовилася.

Робоче місце Наталії.

Ось так, створивши собі робоче місце вдома, Наталія, як каже зараз, не впала у депресію, що, не секрет, трапляється із жінками в подібних ситуаціях.

— Як не дивно, — ​розмірковує вона, — ​але я думаю, що якби в мене не сталося біди з дитиною, то всього того, що на сьогодні досягла, не було б. Давно грала на скрипці. І співала. Ще у Мукачеві була солісткою хору «Гармонія». Але складалося так, що мені не було часу займатися музикою. Вранці вставала і бігла на роботу (працювала Наталія у районній лікарні інженером-програмістом і за сумісництвом — ​системним адміністратором відділення Укртелекому. — ​Авт.). Повертаючись додому, як і кожна жінка, мусила прибрати, зварити. І тут у мене така складна ситуація — ​хвора дитина. Я за натурою дуже життєрадісна, тож мусила чимось зайнятися. Мене просто розпирало від відчуття, що і те можу, і те знаю, і те хотіла б зробити, та враз така бездіяльність. Я ж, крім технікуму, маю вищу освіту — червоний диплом за спеціальністю менеджера-економіста, писала складні бухгалтерські програми, у мене в голові — ​ціла енциклопедія. І, засівши вдома, не мала де застосувати ці знання. Слава Богу, знайшла себе…

«Сергій більше за мене радіє моєму успіху»

А три роки тому Наталія пішла, як сама каже, в артисти. Хоч, мабуть, тоді не думала, що її концертна діяльність набере таких масштабів. Спочатку вокалістку знали у Любешові — ​запрошували взяти участь у концертах з нагоди державних свят, на корпоративи. Тепер же творчість жінки відома і на Волині, і за межами області. Вона виступає на сценах Луцька, Львова. Її голос і музика звучать у замках рідного Закарпаття — ​у Мукачеві, Чинадієві. Свою справу роблять соціальні мережі: хтось побачить викладені фотознімки у «Фейсбуці», наприклад, і поширить їх. Дивись, і надходить нове запрошення виступити із сольним концертом чи разом з іменитими артистами.

Ось так і народжується музика!

— А десь рік тому, — ​розповідає жінка, — ​я взялася за написання пісень. Уже шість їх маю. Почалося з того, що мене дуже вразив вірш любешівського поета Миколи Шмигіна «Наша мова». Слова там такі, що самі співають, тож мені захотілося покласти їх на музику. Написала пісню і виконала її сама, акомпануючи собі на піаніно та гітарі.

Тепер Любешів завдяки Наталії має і свій рок. На слова того ж Миколи Шмигіна вона написала рок-баладу «Очі звіра». Знову ж таки, як зауважує жінка, вразив її вірш своєю філософією — ​захотілося передати власні почуття іншим. Торік виступ Наталії став окрасою фестивалю «Оберіг» у Луцьку. Вокаліст і композитор, вона відзначена дипломом Всеукраїнського фестивалю співаної поезії. Жінка ініціювала проекти «Українська поезія, одягнена в музику», «Чорна вишивка». І навіть свій драматичний талант проявила в аматорському театрі Любешова «Гранд» — ​виконала роль Солохи у виставі «Вечори на хуторі біля Диканьки». Розповідаючи про все це, Наталія раз у раз повторює, що її помічником і натхненником у творчості є чоловік. Він — ​і перший слухач ще на стадії створення пісень, музичних композицій, і звукорежисер. А якщо треба їхати на якийсь фестиваль, сольний концерт, то Сергій бере відпустку чи відгули (він спеціаліст з ультразвукової діагностики Любешівської центральної районної лікарні), і вони вирушають у дорогу своїм автомобілем. Я запитала чоловіка, як йому живеться з такою невгамовною дружиною, і він відповів коротко:

Гітара — один із тих інструментів, які підкорила жінка.

— Цікаво…

А вже жінка додала:

— Ми все робимо разом. Якщо мені приходить у голову якась мелодія, то я починаю її наспівувати. Сергій почує і часом підправляє. Само собою — ​на стадії аранжування вже як звукорежисер щось підказує.

Чи чоловік не ревнує до шанувальників, до того, що дружина стала такою успішною, затребуваною? Коли про це зайшла мова, Наталія сказала:

— Що ви — ​він такий радий за мій успіх — ​ще більш, як я сама.

Енергію можна вбити депресією, а можна, як Наталія, спрямувати у творчість і заразити нею все сімейство. Маму підтримує і син Максим, який уже одержав диплом Ужгородського університету (закінчив медичний факультет) і проходить інтернатуру в одній з лікарень Луцька.

— Настя наша, — ​мовить жінка, — ​дуже любить, як я граю на скрипці. Вона добре сприймає музику, зокрема рок. Задоволено реагує, коли почує мелодію.

Магія скрипки полонить слухачів. / Фото із сімейного архіву.

І в поїздках дівчинка разом з батьками. Бувало, що під час концерту мама грала на сцені, співала, а тато стояв біля візочка, у якому спала донька. У домашньому архіві родини Горщарів чимало кліпів, відео, за котрими можна прослідкувати, як і де виступала Наталія. А заодно — ​в яких куточках України було сімейство. І все знову ж таки завдяки Сергієві, котрий знімає виступи на відео, а потім уже вдома разом із дружиною монтує… Про вдячність жінки свідчать її слова:

— Я без свого чоловіка — ​лише половинка.

ІЗ ТВОРЧІСТЮ НАТАЛІЇ ГОРЩАР МОЖНА ПОЗНАЙОМИТИСЯ ЗА ПОСИЛАННЯМИ:

АВТОРСЬКИЙ САЙТ.

ФЕЙСБУК-СТОРІНКА.

Передрук або відтворення у будь-якій формі матеріалів, розміщених на інтернет-сторінці «Волинь-нова» volyn.com.ua, без письмової згоди видання заборонено.