Блакитні очі Волині
25 лютого 1871 року народилася Леся Українка
Найперше, про що думаєш, коли чуєш вислів, винесений у заголовок, — то про озера, бо їх у нашому поліському краї чимало. Але нині хочу згадати про інші очі, які тим не менше можуть претендувати на звання «блакитні очі Волині».
«Виглядала Леся вище середнього росту, тоненька, худа дуже, була смаглювата, лице мала загоріле, темне, без рум’янців, жовтувате лице. Як дивилась або сміялась, трохи плющила очі, любила прихмурювати очі, а розповідаючи, інколи затримувалась. Не признавала ніякої пудри. Я їй кажу: «Баришня, ви б попудрилися», а вона мені відповідає: «Нащо мені пудритися! Я й так хороша!» — такою запам’ятала поетесу покоївка Косачів Ганна Поліщук.
Лесю вважали вродливою жінкою, мала сірі очі й світло–русе волосся. У 1900–му, 29–річною, вона познайомилася з 31–літнім галицьким художником Іваном Трушем. Він саме приїхав до Києва, щоб на замовлення Наукового товариства імені Шевченка намалювати портрети видатних діячів. Обоє відчули симпатію одне до одного, були близькі за поглядами, зокрема перебували під впливом дядька Лесі Михайла Драгоманова.
«Баришня, ви б попудрилися», а вона мені відповідає: «Нащо мені пудритися! Я й так хороша!»
Труш узявся малювати Лесю. Дівчина приїжджала позувати у Київський міський музей, де художнику виділили для роботи зал зі скляним дахом. «Малює з мене один галичанин портрет, а сидить він аж у новому музеї на Олександрівській вулиці», — писала вона до сестри. Сам сеанс тривав по дві години, ще півтори займала дорога до музею. Для хворої Лесі це було нелегко, але їй імпонувало, що Іван Труш такий захоплений творчістю. Пізніше поетеса згадувала: «Була в редакції «Вісника», де мала приємність бачити свій портрет, мальований у Києві, — не знаю чому, але воно чогось таки смішнувато на се дивитись…»
Копія цього портрета нині зберігається в Колодяжненському літературно–меморіальному музеї Лесі Українки (на фото). Очі поетеси на ньому темні.
Згадуємо про це тому, що в останні роки життя очі Лесі змінили свій колір. Вони з темно–сірих стали насичено–блакитними, наче неземними. Це дуже дивувало знайомих поетеси. Про цей маловідомий факт згадує у листах її мати Олена Пчілка, яка була з дочкою до її останніх хвилин.
Пам’ятаймо про ці блакитні очі.
Андрій БОРКОВСЬКИЙ.
Передрук або відтворення у будь-якій формі матеріалів, розміщених на інтернет-сторінці «Волинь-нова» volyn.com.ua, без письмової згоди видання заборонено.
