Ангелом став єдиний син…

«Він упав, вужем крутиться й кричить: «Що я скажу твоїй мамі?!»

… — ​Я чергувала на гарячій лінії в Михайлівському соборі в Трапезній, у мене три телефони, мільйон дзвінків, — ​згадує волонтерка медичної служби Майдану Юлія Вотчер. — ​Тут підходить хтось, кладе мені коробочку, а в ній ще три телефони. Каже: «Будете відповідати». Потім принесли ще один. «Це мобілки хлопчиків, які загинули», — ​каже чоловік.

 — Господи, а чого я?

— Ви знайдете правильні слова, ви — ​старша.

І дуже швидко один задзвонив. Я цей телефон узяла в руку і побігла на вулицю, бо там у штабі було багато людей, тісно, гамірно. Швидше на автоматі, ніж готова була щось сказати, натиснула кнопку і зразу ж чую: «Назаре! (мама сина шукає) Назаре, Назарику! Чого ти мовчиш?»

У мене — ​спазм, я не можу говорити, а вона продовжує його гукати. Лише якийсь гортанний звук вирвався, і вона тут же: «Ви хто? Де ви поділи мого сина?»

У мене — ​спазм, я не можу говорити, а вона продовжує його гукати. Лише якийсь гортанний звук вирвався, і вона тут же: «Ви хто? Де ви поділи мого сина?»

Я жодного слова не промовила, а мама почала кричати, і телефон відімкнувся. Як стояла, так і сіла на землю: не встати, не піти.

А через якусь мить цей мобільний знову задзвонив. Друзі шукали Назара. Тут я вже сказала, що Назара немає, що його вбили. «Ні, не може бути, ми його тільки-но бачили. Може, він куртку загубив, може, телефон?» І я злякалася, що ж та мама бідна подумає. Бо дійсно могло й таке бути.

Вони кажуть:

— А ви де?

— В Михайлівському.

— Ми зараз прийдемо.

І прийшли три хлопчики, його друзі.

— А де Назар?

Біля собору під деревом уже лежали вісімнадцятеро загиблих. Усі вкриті якимись ряднами. Ці хлопчики підходять і ніби гортають ці обличчя. Назара не знайшли. Сказати, що це була радість… Я не знаю, це було якесь таке спустошення: Боже, слава Богу.

Чоловік, що поряд стояв, каже: «Смерть змінює обличчя, дивіться за одягом». І вони почали гортати знову. Один хлопчик каже, що Назарові нещодавно щитки на ноги нові дали. І вони впізнали ті щитки… Реакція одного з них мене просто вбила. Він упав, вужем крутиться й кричить: «Що я скажу твоїй мамі?!» Аби його вивести із цього стану, взяла за плече.

 — Ви з одного села? — запитую.

— Так.

— Ти недалеко живеш?

— Недалеко.

— Може, попроси свою маму, щоб вона підійшла туди?

А він як закричить:

— Як, як я можу це мамі сказати? Не буду цього робити.

Кажу:

— Ти набери, я її попрошу.

А він:

— Ви що, зовсім не розумієте, я ж тут.

Справді не подумала тоді, що якщо Назара вбили, то він — в такій же небезпеці.

Але, видно, хтось із них усе ж повідомив рідним, бо скоро мені подзвонив хрещений батько Назара, і через кілька годин прийшов, а далі вже були невідомі для мене процеси…

Ця перша смерть врізалася в серце, увійшла в моє життя назавжди. В ту мить я була готова стріляти. Я того Назара не бачила живим ніколи. Це наймолодша дитина, яка загинула на Майдані.

А через деякий час зателефонував мені батько і попросив, щоб я віддала йому мобілку Назара. Той телефон жодної цінності не мав — ​побитий, заклеєний лейкопластиром. Він каже: «Це останнє, що тримала дитина в руках».

Скільки поранених я бачила, і ніхто не сказав: «На чорта воно мені здалося? Чого я сюди прийшов?» Ніхто.

Мав лиш віднести речі, а поїхав на Майдан сам

Назар Войтович — ​наймолодший герой Небесної сотні. Він — ​із села Травневе Тернопільської області. Увечері 19 лютого юнак вирушив до Києва. То була його перша й остання поїздка. Хлопець пробув на Майдані близько трьох годин. Зранку 20 лютого в розпал кривавих подій на Інститутській його застрелив снайпер. Батьки втратили єдину дитину.

Батько Назара Юрій Петрович розповідає, що ввечері 19 лютого син зателефонував йому і сказав, що їде на Майдан. Згадує, що він просив його нікуди не ходити, бути обережним. Син пообіцяв, що стоятиме тільки біля сцени. «Яка там сцена? Як приїхав уранці, так узяв бруківку в руки. Пішов одразу на передову», — ​розповідає Юрій Петрович.

Востаннє він говорив із сином, коли той був в автобусі. Наступного дня вони з дружиною телефонували Назару, але на дзвінок відповіла волонтерка. Сказала, що хлопець загинув…

«Його образ світлий. Мав світлі очі, волосся, шкіру, аж пробивався рум’янець. Така в нього і душа була. Він зовсім не мав злоби. Його всі знали як дитину-янгола. Його всі називали Назарчиком», — ​так про свого учня, наймолодшого героя Небесної сотні, розповідає директор Травневської загальноосвітньої школи Василь Оверко.

Перед випускним Назар з однокласниками посадили на пагорбі біля школи сосни. Насадження має форму тризуба. Тепер там ростуть 100 нових сосен — ​на честь Небесної сотні. А школа носить ім’я Назара Войтовича.

…Він любив збирати старовинні речі, які знаходив під час численних походів, а також цікавився історією. Малював, читав багато книжок. Остання — «Холодний Яр» Юрія Горліса-Горського — так і лишилась із закладкою на 20-й сторінці…

Саме патріотизм підштовхнув юнака в останню хвилину поїхати на Майдан до Києва, розповідають одногрупники із Тернопільського кооперативного коледжу. Ще в середу, 19 лютого, він був на заняттях. Увечері мав тільки віднести до автобуса, який їхав на Київ, речі для столичного Майдану. Але замість цього поїхав сам.

Василь РОГУЦЬКИЙ

(За матеріалами life.pravda.com.ua та nebesna. pravda.com.ua.)

Пряма мова