Подруги Теліги казали: «Вона померла за ідею, її чоловік – за неї».
«Та собача мова — моя мова! І я вас більше не хочу знати!»
Якби Олена Теліга жила сьогодні, то потрапила б у список Небесної сотні. «Я знаю, якою я буду, коли покличе мене фронт моєї батьківщини», — писала вона. Своєю смертю вразила не менше, аніж вражала життям. Замість того, щоби чимдуж утікати, пішла їй назустріч. Вважала це єдино правильним… Тепер нащадки кажуть: коли б вчинила інакше, то була б уже не Оленою Телігою
Її, таку молоденьку, розстріляли фашистські окупанти у київському Бабиному Яру. Разом із чоловіком Михайлом Телігою. То сталося 21 лютого 1942 року. Мала 36 літ. Вродлива, розумна, поетеса і публіцистка, член ОУН. Вона мріяла жити в Україні, нехай полоненій сьогодні, але обов’язково незалежній у майбутньому. Саме тому Олена Теліга разом з Уласом Самчуком перейшла ріку Сян убрід з Польщі. У воєнному Києві очолила Спілку українських письменників (гуртувала одиниці, які лишилися), редагувала тижневик «Літаври» — розповідала людям, що вони багато чого варті, бо ж українці! У цьому літературно-мистецькому виданні принципово не друкувала нічого на догоду окупантам. Переказують випадок, коли Теліга навідріз відмовилася публікувати оповідання про серце німецького солдата: сказала, що писатиме про серце українського вояка. Тим, хто доносив на неї, було що нотувати. Тим, хто співчував і допомагав, — теж.
Залишився спогад товариша і колеги Олега Штуля: «Олена Теліга живе мов на Клондайку. Жахливе харчування, в хаті зимно, нема ні води, ні світла. Але поетка щоденно, точно о 9-й годині ранку, акуратно зачесана, елегантно вбрана, трясучись від холоду, з посинілими пальцями, але з привітною й підбадьорюючою усмішкою — в помешканні Спілки на вулиці Трьохсвятительській».
Навіть знаючи, що над нею нависла загроза арешту, відмовилася полишати Київ. Напередодні Олег Ольжич, поет і оунівець, повідомив її про готові фальшиві документи і про місце зустрічі для виїзду. Теліга шокувала його відмовою. Заявила, що не поїде. Мовляв, не може підвести людей, які прийдуть на призначену нею зустріч Спілки письменників, і не може зрадити собі — жінці, яка весь час закликала до жертовності заради України. Олена Теліга подалася туди, де чекали гестапівці. Усім неспілчанам дозволили піти. Один із письменників прикинувся стороннім, і його випустили. Зате Михайло Теліга, який через годину приєднався до дружини, зумисно назвався поетом, бо хотів бути поруч з коханою до останнього удару серця. Їх усіх заарештували. Розстріл відбувся за графіком. Подейкують, у тюрмі залишився напис із тризубом «Тут сиділа й звідти йде на розстріл Олена Теліга».
Михайло Теліга, який через годину приєднався до дружини, зумисно назвався поетом, бо хотів бути поруч із коханою до останнього удару серця. Їх усіх заарештували. Розстріл відбувся за графіком.
Аж у 16 років Лєночка перетворилася на Оленку. Так звана історія про віднайдення української душі. Вона народилася в Росії. Володіла чеською, німецькою, французькою, за рідну вважала російську, писала вірші. Аж тут 1916–го її батька Івана Шовгенова запрошують на роботу до Київської політехніки, й Лєна раптом виявляє, що він (російський професор) вільно розмовляє українською. «Мій батько… є ректор школи, яку звуть господарчою академією, де викладають на «мові» і де на стінах висять портрети Петлюри». Шовгеніви приєднуються до державотворчого руху: батько стає міністром уряду УНР, брат Сергій — вояком армії УНР. Але час існування Української Республіки сплив уже 1922 року. Шовгеніви, рятуючи свої життя, їдуть спершу до Чехословаччини, потім — до Польщі.
На той момент Олена Теліга встигла відчути, що Україна — в її єстві… Вчитиме мову, пробуватиме писати вірші. Притім, що обидва її брати залишилися російськомовними. У Чехословаччині (у Подєбрадах навчатиметься на історико–філософському факультеті в Українському виcокому педагогічному інституті імені Драгоманова) заприязниться з цвітом української інтелігенції — Євгеном Маланюком, Оксаною Лятуринською. Відчуватиме, що то її справжня дорога.
В одній із книг письменник Улас Самчук згадає її слова: «Це було на великому балю у залах Народного дому на Виноградах…, що його улаштував якийсь добродійний комітет російських монархістів… Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів. Ми сиділи при столику і пили пиво. Невідомо хто і невідомо, з якого приводу почав говорити про нашу мову за всіма відомими «залізяку на пузяку», «собачий язик», «мордописання»… Всі з того реготалися… А я враз почула в собі гострий протест. У мене дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: «Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!.. З того часу почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою на велике здивування всіх моїх знайомих…»
У 20 літ Олена вийшла заміж за Михайла Телігу, студента Української господарської академії, бандуриста, який учив її мови. Коли почула, як дивовижно він грає, запитала: «Ви, наверное, галичанин?» У відповідь почула: «Ні, я — кубанський козак». За деякий час хлопець перед тим, як виконати мелодію, щоразу вставав і оголошував, що присвячує її Олені. Вона ж іще до шлюбу в одному з листів написала, як сприймає подружнє життя: «Любов свобідна, Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого… Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, «фліртуйте». І мені ви ніколи не зробите неприємності. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не «каторга єгипетська», не обов’язок, а світле, радісне, вільне щастя! Любов неможлива без повного цілком довір’я. А я вам вірю безмежно».
На празький період життя припали і перші публікації у націоналістичному «Літературно–науковому вістнику» (за тодішнім правописом) та інших часописах. Взагалі Теліга була дуже вимогливою і самокритичною: віршів писала чимало, але друкувала їх дуже рідко — один–два на рік… Переїхали з Михайлом до Варшави — і змушені були дбати про побут (Теліга працювала і вчителькою, і танцівницею кабаре, і манекеном). Утім, і далі пише, виступає з промовами — казали, що вона мала дар горнути до себе людей, — бере участь у дискусіях на літературні та національні теми. Знайомиться з Дмитром Донцовим.
У грудні 1939 року вступила в ОУН. До неї довго приглядалися. Чи справді чарівна пані, яка так полюбляє капелюшки, може бути революціонеркою? А вона таки любила вбиратися і підписувала світлини «Я і мій новий капелюшок». Однак мала і незрівнянно глибшу пристрасть:
Хочу жити, аж життя не зломить,
Рватись вгору, чи летіть в безодню.
Хоч людей довкола так багато,
Та ніхто з них кроку не зупинить,
Якщо кинути в рухливий натовп
Найгостріше слово — Україна.
Початок Другої світової війни Олена Теліга зустрічає у Варшаві: «Це маю нагоду справдити себе, свої нерви. Я тішусь цією пробою. Я знаю, якою я буду, коли покличе мене фронт моєї батьківщини». Як оунівка пише відозви, листівки, читає лекції. Прагне над усе в Україну і повертається у жовтні 1941 року… Це було схоже на політ прекрасного метелика, готового згоріти заради великого світла… Якби жила сьогодні, то була б у списку Небесної cотні…
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть — не зимне умирання («Лист»).
За матеріалами сайтів ukrainianpeople.us, youtube.com («Історична правда з Вахтангом Кіпіані»), slovoprosvity.com.ua, interesniy.kiev.ua, zik.ua, povaha.org.ua.
