Анатолій Дімаров. Сама щирість

У рубриці «СвіЧАДО» — ​нині відомий український письменник Анатолій Дімаров (на фото). Він запам’ятався проникливим словом і загостреним почуттям власної гідності (свого часу відмовився від медалі Жукова, а згодом не захотів брати орден Ярослава Мудрого від Януковича — ​«не можу прийняти з рук людей, які штовхають країну у прірву»). Народився Анатолій Дімаров 1922 року на Полтавщині. Насправді він — ​Анатолій Гарасюта, та мама змінила прізвища у дітей, щоб врятувати їх від вислання через розкуркулення. Коли мав 10 років, ледь пережив голодомор. На війну його, як і багатьох із окупованих територій, «кинули» без підготовки, зброї та амуніції. Був важко поранений.

Я воював за Радянський Союз і за Сталіна. Але Луцьк зробив мене націоналістом. Дякую долі, що у 1944 році потрапив до редакції газети «Радянська Волинь».

Анатолій Дімаров писав і про наш край. Знав його, бо працював у газеті «Радянська Волинь» (нині «Волинь-нова», це мама «Цікавої газети на вихідні». — Ред.) у повоєнні роки. Видав збірку оповідань «Гості з Волині». Казав: «Я воював за Радянський Союз і за Сталіна. Але Луцьк зробив мене націоналістом. Дякую долі, що у 1944 році потрапив до редакції газети «Радянська Волинь».

Блакитна дитина

Коли мій син приносить зі школи незадовільну оцінку, дружина трагедійно запитує в нього, що він там знову накоїв

Син видушує із себе, що вони з хлопцями каталися один на одному й наскочили на вчительку, а та злякалася й побігла.

Мені цікаво, як швидко побігла вчителька, але я гашу свою цікавість і суворо кажу, що так робити не можна.

Бабуся говорить онукові, що його батько ніколи так не робив, приносив додому тільки відмінні оцінки. Я відчуваю, як блакитна дитина, викликана бабусею і мамою з небес, пурхає над моєю головою. А між іншим, коли б той блакитний янгол потрапив у наш 5-Б, то не вирвався б звідти живцем. А якщо й вирвався б, то з обдертими крилами. І найбільше блакитного пір’я було б у моїх жменях.

У дядька Матвія був найвищий пліт (огорожа), найзліший собака і найсмачніші яблука. Я нізащо б не поліз у садок, якби не однокласниця Оля з чудернацьким прізвищем — ​Чровжова, у котру були закохані всі хлопці, серед них і я. Оля раптом заявила, що хоче яблук, і я, віддавши другові книжки й картуз, поліз через паркан. Нарвав повну пазуху яблук, хотів злазити з дерева, а там мовчки чекає на мене чорний і злющий Полкан. Я необдумано кинув у нього яблуко, він люто загавкав, і прибіг дядько Матвій. Усі однокласники розбіглися, а я заліз на найвищу гілку й разом з нею звалився на Полкана. Дядько Матвій досхочу почастував мене кропивою, і я цілий день «вимокав» у ставку. Довго сердився на зрадницю Олю, яка з байдужим поглядом пішла тоді від садка. Вона ж не могла втратити одного зі своїх вірних васалів, тому стала закидати ласкавенький гачечок прихильності то з одного, то з іншого боку.

А тут ще захопився «Тарасом Бульбою» Миколи Гоголя. Читав навіть на уроці, за що вчитель математики Павло Степанович поставив мені «незадовільно».

А то ще Василь брав до рота жабенят і лякав цим дівчат. Мій друг Ванько спитав, чи зможу так. Я хвалькувато сказав, що раз плюнути. Наступного дня Ванько всім похвалився, що я теж можу брати до рота жаб.

Довелося мені тренуватися на пуголовках, хоч і противно було. Наступного дня ми вишикувалися біля шкільних воріт, очікуючи дівчат, щоб показати їм наше вміння. Ось і Оля. Я беру до рота жабеня. Раптом підходить завуч, вітається до всіх, а я тільки очі вирячую. Питає, чому не відповідаю. Язик мій не витримує, розпрямляється, і я ковтаю жабеня. На кілька днів стаю героєм усієї школи. А ночами інколи прокидаюся й прислухаюся: чи не вистрибує оте жабеня у мене в животі?

У нас була молода й красива вчителька Галина Іванівна. Як ми хотіли звернути її увагу на себе, як хотіли стати дорослими, щоб запросити в кіно й сидіти поруч із нею!

З усіх учителів ми найбільше боялися завуча Павла Степановича, який викладав у нас алгебру. Коли він ішов подвір’ям, то вгамовувалися найбільші забіяки. Найтяжчою карою у нас вважалося, коли викликали до нього в кабінет. Він ніби не помічав учня, а той не знав, де подітися із сорому. Ніколи не кричав, не лаяв, але кожен порушник почував себе від того ще гірше.

Я ніяк не міг зрозуміти алгебри, уявити, як можна додавати чи множити не цифри, а букви. Якось за невиконане домашнє завдання Павло Степанович наказав мені зайти до нього. Я боявся, але завуч, на диво, був привітний, сказав, що він теж колись не розумів алгебри. Пояснив ще раз докладно матеріал, і мені все стало ясно. З того часу вчитель не здавався мені таким суворим, але й поважав я його не менше…

Анатолій ДІМАРОВ.

Передрук або відтворення у будь-якій формі матеріалів, розміщених на інтернет-сторінці «Волинь-нова» volyn.com.ua, без письмової згоди видання заборонено.