А люди казали: «І нащо дівчинці та штанга?..»

Знімала протези, а культі були синіми

Богданка народилася без ніжок. До семи років не вилазили з мамою з лікарень. То були важкі 1990-ті, коли не виплачували зарплат, і Марія Петрівна, яка сама виховувала двох донечок, з останнього стягалася, аби повезти свою особливу дівчинку до столичних спеціалістів.

Богданка народилася без ніжок.

— Мені радили змиритися, бо ніг нема і не буде. В Інституті ортопедії і травматології, де Богданку оперували, формували культі, її вперше посадили у маленький візочок. Дитині було трохи більше року, а вона сама стала перебирати рученятами — ​і поїхала. Лікарі втішали мене, бо в Богданки були ще й серйозні вивихи кульшових суглобів. Нас чекали довгі місяці мук у спеціальних металевих конструкціях, щоб уже потім можна було думати про протези, — ​згадує мама, яка мужньо ділила з донечкою всі випробування долі.

Дівчинка змогла піднятися з візка завдяки німецьким благодійникам. Марія Петрівна досі вважає, що тільки Бог міг послати їй доброго ангела в образі старенької санітарки, яка підказала адресу Мальтійської служби допомоги в Луцьку. Так відбулося знайомство з Гюнтером і Вірою Блеккер, які перейнялися долею дитини, оголосили збір коштів на її протезування в Німеччині. Фото маленької Богдани з білим бантом на голівці було на перших шпальтах газет.

— Уявляєте, не так давно у «Фейсбуці» я познайомилася з одним із моїх рятівників, який пригадав і той знімок, і як люди перераховували кошти, щоб німецькі спеціалісти могли приїхати до Луцька, зняти мірки й виготовити для мене перші протези. Вони були такої якості, про які в Україні й не мріялось. Коли через рік я підросла і їх довелося міняти, то в Ковелі у протезному цеху це диво техніки розбирали на гвинтики, аби зробити щось подібне. З того часу довелося змінити більше десятка цих металевих ніг. І хоч ходити на них мені важко, але протези дають змогу не дивитися на інших знизу вгору, почуватися «на рівних», — ​філософськи оцінює ситуацію дівчина.

Технік-протезист Василь Сидорович Остапчук із Ковеля робить усе, щоб дати Богдані таку можливість. Напевно, тільки він і може оцінити силу її характеру з дитячих літ, коли кожен крок коштував великої праці над собою. Марія Петрівна згадувала, як донечка поверталася зі школи, знімала протези, а культі були синіми від перенавантаження. Мусила навчитися робити масаж, аби уникнути ускладнень. Адже Богданка не хотіла ні в чому відставати від своїх ровесників, навчалася на відмінно, а згодом усерйоз захопилася спортом.

«А пам’ятаєш, як ми пішки добиралися з Турійська до Ловищ?»

Активну і наполегливу дівчину підтримувала вся родина. Марія Петрівна перебралася з доньками до батьків у Турійський район. Звідти і їздили з Богданою тричі на тиждень за 50 кілометрів до Ковеля на тренування. Поверталися увечері, рейсового автобуса із райцентру вже нема. Виручав мамин брат, виїжджав за племінницею.

 — А як дядя Вася не зміг, то пам’ятаєш, як ми пішки добиралися з Турійська до Ловищ? І це після того, як у спортзалі добряче натомилася. Мій перший тренер Валерій Павлович Дружинович запропонував займатися пауерліфтингом, і я досі люблю штангу, — ​із вдячністю згадує Богдана свого наставника, під керівництвом якого здобула не тільки перші спортивні перемоги, а й впевненість у собі.

Завдяки спорту я побувала майже у 20 країнах світу, стала самостійнішою, сильнішою.

— Мені люди часто казали: «І нащо дівчинці та штанга?» — ​підтримує доньку Марія Петрівна. — ​Але їй треба мати сильні руки. У неї непосидюча вдача. Візки не витримують, ламаються, стільки донька їздить. Добре, що Мальтійська служба допомоги завжди ними забезпечувала. Ось сьогодні мене не було вдома, а Богдана повернулася, сама склала візок, піднялася з ним сходами у квартиру на четвертому поверсі. Вона ж піднімає штангу, що важить майже вдвічі більше, ніж сама.

Згодом були інші види спорту, змагання, нагороди. Але зараз дівчина, як каже, «взяла паузу». Вона навчається в Академії рекреаційних технологій і права, здобуває вже другу вищу освіту. Професія реабілітолога їй ближча, аніж фінансиста, адже багато чого з теорії фізичної реабілітації життя змусило давно пройти на практиці. І працювати над собою Богдана не перестає, відвідує у Луцьку фітнес-центр «Інтер Атлетика», де з нею займається заслужений тренер України з пауерліфтингу Олег Хом’як.

— Не будую якихось конкретних планів щодо свого майбутнього у спорті. Вважаю, що не варто здобувати медалі ціною здоров’я чи втратою гідності, — ​розмірковує дівчина. — ​Але гантелі у мене вдома не припадають пилом. Завдяки спорту я побувала майже у 20 країнах світу, стала самостійнішою, сильнішою. Вдячна мамі, яка завжди поруч, але сьогодні я можу й сама гуляти на візку містом. Добре, що нарешті багатьма вулицями Луцька можна безперешкодно проїхати, шкода тільки, що пандуси біля деяких закладів встановили «для галочки».