Коли приходить у гості інша пані, не менш сумна, ніж та, що з косою...
Самотність — благо чи кара?
«Смерть усе таки — це празник, який буває тільки раз у житті», — стверджує Ліна Костенко, і заперечити їй не посміємо. Хтось її боїться, а дехто і чекає. Пригадую, моя бабуня була лежачою, її доглядала найменша з моїх сестер Таня. Старенька бідкалась: «І де та смерть ходить, чом вона минає нашу хату?» Тут варто розповісти одну притчу. Її, звичайно, кожен розтлумачить по-своєму. На те вона і притча
Край села стояла кузня. Горів вогонь. Коваль клепав плуг. Аж гульк — із вікна бачить жінку з косою в білому. Здогадався, що за ним прийшла. А вона йому: «Ні, помиляєшся. Я всього лишень потребую твоєї допомоги. Будь добрий, нагостри мені косу. Затупилась дуже». «Не можу, — відмовляється коваль. — Це ж ти тоді багато людей вб’єш!». На що жінка категорично заперечила: «А хіба це я їх вбиваю? Вони самі себе знищують. А я лишень прокошую дорогу до неба. Надто вже бур’янами заросла…» Гадаю, зрозуміло і без пояснень. Чи не так?
Життя у кожного своє. Ніхто не відає, як хто обідає. Тому й судити не варто. Успішне життя, а чи так собі, то лишень спеції до українського борщу. Рецепт у кожної господині свій, начеб продуктовий набір однаковий, а смак — ні. «Вміла готувати, та не вміла подавати, — скаже той, для кого «своя хата — покришка». Хоча від людей не сховаєшся, не зачинишся і за сімома замками. Можна мати все: і в городі, і в господі, і в коморі, і в стодолі. Але багатство і достаток втрачають сенс, коли немає кому все це заповісти, передати. Рід не продовжується, і треба мудро подбати, аби ниточка родоводу не обірвалась.
Незрозумілою стає причина, чому той світ так спорожнів і куди поділися ті, хто хотів погрітися біля вогню твого авторитету?
Проте за невідомими нам законами (а їх ой як багато) настає час, коли приходить інша пані, не менш сумна, ніж та, що з косою, — самотність. Скажете, це — Доля. Але ж по любові взято шлюб, із мрією, якою стала професія. І їй віддано все до останку. Та тільки від такого шлюбу дітей не буває… Знаємо багато самотніх батьків при живих дітях.
Мало віриться в ощасливлення самотніх пенсіонерів і Фондом Олени Орєхової, реклама якого останнім часом постійно зомбує ефірний простір громадян усіх областей України та Києва. Лишається лише підписати угоду на довічне утримання — і вас чекає матеріальний рай. Хоча в кожнім краю соціальні служби якось дають своїм обов’язкам раду, та вони не всесильні. Самотність — підступний ворог, який забирає рідних та близьких. А нині ще й війна. Але ж не одній осиротілій матері не замінити сина орденами, медалями, пільгами.
А ось ще такий приклад: коли самотність стала благом. Жодних тобі турбот, ні за кого не болить голова. Абсолютна свобода. Хоча абсолюту у природі не існує. Власна успішність, популярність, титули, регалії та й пенсія не мінімальна, як у всіх, а пристойна. Егоцентризм водночас — вада характеру, але з іншого боку — доказ того, що особистість належить до самодостатніх людей. Тільки понад усе незрозумілою стає причина, чому той світ так спорожнів і куди поділися ті, хто хотів погрітися біля вогню твого авторитету? А вони не дівалися, а стали більше уваги приділяти своїм дітям та онукам, і часу на тебе уже не буде. Твої квадратні метри, твої скарби і заощадження дістануться тим, кому ти не була потрібна в найтяжчі хвилини свого життя, і пам’ять про тебе буде короткою, на жаль…
Писати узагальнено на цю тему неймовірно важко. Моя пам’ять вигрібає зі сховку спогади про світлу особистість Народного руху України — Олену Василівну Єрмолову. Її доля була драматичною. Малу Оленку разом із братом знайшли люди біля вбитих батьків. І віддали до дитячого будинку. Прізвище дали навмання, бо так захотілося великоросу директору. Та гени по деревах не скачуть. Їй до всього було діло. Брат став поваром одного престижного ресторану в Севастополі. А вона після училища отримала направлення на Волинь, де і працювала бухгалтером в обласній раді. Старожили Луцька, думаю, досі пам’ятають цю енергійну рухівку, якій все боліло і до всього було діло. А найбільше боліла Україна. Це від неї я довідалася про багато невідомих сторінок історії Розстріляного Відродження. Вона ініціювала зустрічі з членами української Гельсінської спілки, з кобзарем Олексієм Чуприною, який 30 років грав на Чернечій горі біля могили Тараса Шевченка. І все це було ніби вчора, бо я так чітко пам’ятаю всіх, із ким пощастило зустрітися і познайомитися на зорі Незалежності.
Пані Олена володіла даром провидіння і ніколи не помилялася. В останні роки свого життя вразила всіх нас своїм дивацтвом, стала роздаровувати особисті речі. «Навіщо ви це робите?» — питали ми її. А вона на те: «Речі також мають пам’ять. Візьмете в руки цю розмальовану макітерку і… згадаєте мене», — усміхаючись, відповідала.
Коли її не стало, то всі, хто прийшов із нею попрощатися, відчув, що весь простір був заповнений її присутністю, хоч у кімнаті було порожньо. Згадалися її слова: «Речі нас переживуть, і нема чого так за ними переживати».
Галина КАЖАН,
заслужена артистка України
