А до цього мати тривалий час не знала, де вона знаходиться
На початку 2000 року Люда, як і багато її однолітків, вирішила їхати у сусідню Польщу, аби заробити якусь копійку, бо у рідних Локачах роботи знайти не могла. Отримавши закордонний паспорт і залишивши малого синочка під опікою мами, вона вирушила в дорогу. Спочатку було важкувато, але згодом завдяки знайомим влаштувалась на приватну хлібопекарню. Господарі трапились хороші. Люда працювала в однакових умовах з поляками і зарплату отримувала таку ж. Справи йшли непогано, але згодом поляки почали обурюватися, що українка отримує рівну з ними платню. Власник був змушений прислухатись до протесту земляків - знизив денний заробіток вдвічі. Таке рішення Люду не влаштовувало і вона звільнилась. Поки отримувала гроші, телефонувала додому, передавала сину подарунки. А коли залишилась без заробітку — всі зв’язки обірвались . Жінка тривалий час не мала можливості навіть передати вісточку, що вона жива-здорова. Спливали місяці за місяцями, а в Локачах ніхто не знав, куди пропала Людмила. — Може, її вже серед живих нема, - витираючи сльози, думала мама Ольга Григорівна. У кожного односельчанина, який повертався з Польщі, питала, чи не бачили доньки. У відповідь всі заперечливо хитали головами. ... А Люда мешкала у Любліні. Ледве зводила кінці з кінцями. Всі гроші йшли на харчування та плату за квартиру. Але в житті часто буває, що за чорною смугою невдач іде біла. Доля зробила подарунок і Людмилі, до того ж зовсім несподівано. Одного разу Люда з подругою зайшла в магазин штучних квітів. До жінок підійшов чоловік-продавець. Після кількох хвилин розмови несміливо запитав: - А можна запросити вас на каву? Так Людмила познайомилась з Гжегошем. Уже через три місяці після їх першої зустрічі Гжегош сказав: - Людо, я хочу з тобою одружитись. Переїжджай жити до мене. Батьки дуже хочуть побачити невістку. Вона погодилась. Але офіційно свої стосунки в Польщі зареєструвати не могли - не вистачало необхідних документів. Тоді вирішили їхати в Локачі, аби зібрати всі папери. Коли уже сідали в машину, мати Гжегоша, яка має власну гуртівню штучних квітів, передала подарунки українській свасі та іншим членам її сім’ї, а на прощання сказала: - Обов’язково привезіть з собою маленького синочка... ... У цей день в Ольги Григорівни був якийсь незрозумілий настрій - нічого не хотілось робити. Сіла на порозі своєї хатини і читала газету. Коли до воріт підходив незнайомий кремезний чоловік, подумала: «Хтось, напевно, помилився будинком». Слідом за ним ішла жінка. Щось знайоме було у цій невисокій постаті, її рухах. «Люда!» - швидше крикнула, ніж усвідомила, що перед нею дочка. Мати побачила свою дитину через півтора року важкої розлуки. Шестирічний Ігор мовчки розглядав маму, а тоді побіг до неї і міцно обійняв за шию. Два тижні потрібно було майбутньому подружжю, щоб владнати свої справи. Гжегошеві дуже сподобалось у тещі. - Я мало розумію польську, а він — українську, то Люда часто перекладала нашу розмову. Я ще й зараз добре ім’я зятя не можу вимовити. Але то дрібниці, головне - видно, що людина він хороша, - каже Ольга Григорівна. Молоді планують вінчатися в польському костелі. У Любліні відбудеться і весілля. Гжегош старший за Людмилу Чижевську на десять років, але різниця у віці в даному випадку не грає жодної ролі - вони щасливі. Маленького синочка мама забирає до себе у Польщу. Ользі Григорівні теж пропонують виробити закордонного паспорта - треба їхати на весілля. - Ще на старості літ вперше побуваю за кордоном, - жартує жінка. Приїзд дочки розвеселив згорьоване материнське серце. Перші дні мати з дочкою не могли наговоритися. А Гжеш, так лагідно називає його Люда, дивлячись на умови, в яких живе теща, відразу дав гроші, щоб вона провела газ, аби взимку не мерзнути. Від’їжджаючи до Польщі, обнімаючи Ольгу Григорівну, Гжегош сказав: - Чекаємо вас у себе. І не баріться... Руслана ТАТАРИН.
