Злата чекає на Маму і Тата.
Знайти ключик до серця Злати просто — треба лише взяти її на руки
Ця маленька дівчинка на фото чекає на Тата і Маму. Може, це будете ви?
У заклади, де живуть сироти, ми ходимо здебільшого на свята — в день Святого Миколая, на Різдво, в День захисту дітей. Приносимо їм подарунки та солодощі. Але найбільше, що можна зробити для сиріт, — це допомогти їм знайти сім’ю. Як свідчить практика нашої газети, розповіді у «Волині» про діток, позбавлених батьківського піклування, збільшують їхні шанси потрапити в нову родину. І сьогодні хочемо розказати про Злату — маленьку дівчинку із Волинського обласного спеціалізованого Будинку дитини для дітей з ураженнями центральної нервової системи та порушеннями психіки
Держава не може дати головного — тепла і турботи близьких людей
У цьому закладі, як правило, небагато відвідувачів. У Будинок дитини зазвичай приходять благодійники, інколи — преса, а також ті, хто хоче усиновити малюка і має для цього направлення Служби у справах дітей. Решта часу в сиротинці напрочуд тихо, хоча мешкають тут 32 особи. Вихованці закладу поділені на чотири групи: карантинну (для новоприбулих), грудну, першу і другу (найстаршу).
Сюди направляють дітей–сиріт, а найчастіше — так званих відмовників, яких не захотіли ростити горе–матері: п’яниці або неповнолітні мами. Дітей зреклися і вони, і їхні родичі, тому історії мешканців сиротинця багато в чому схожі. Зазвичай вони починаються в пологовому відділенні, де матір пише заяву на відмову від новонародженого. Після цього дитя деякий час перебуває у лікарні — перш ніж потрапити в державний заклад, малюк мусить отримати статус дитини, позбавленої батьківського піклування, пройти обстеження і дочекатися оформлення документів. Лише опісля його переводять у Будинок дитини — такий собі інтернат для наймолодших сиріт віком до 4 років.
У них немає ні мами, ні тата, є тільки вихователька, няня і медична сестра. Вони, без сумніву, хороші люди, але лише троє на всю групу. Хоч сироти у дитбудинку мають що їсти й хороші м’які іграшки, самотність читається в їхніх очах. У подальшому ці діти весь час житимуть у закритих закладах: будуть там харчуватися, спати, ходити до школи. Навіть у літні табори згодом поїдуть цілими класами. Вони постійно перебуватимуть у замкнутому колективі. І якщо на перший погляд виглядатимуть такими ж, як інші, то це далеко не так. Насправді ці діти інакші. У них багато внутрішніх проблем і страхів, які згодом «візьмуть із собою» у доросле життя, кажуть психологи.
Держава забезпечує їх харчуванням та одягом. Але вона не може дати їм головного — тепла і турботи близьких людей, відчуття захищеності та винятковості, яке дають батьки. Держава також не може порадити у скрутних ситуаціях, направити та підказати. Тому, підростаючи, сироти опиняються сам на сам із життєвими труднощами, які ламають їхню особистість. Через це їм дуже потрібна сім’я.
Неповторна мить, коли дівчинка сяє, як новорічна іграшка
Очі не бачать — серце не болить, кажуть у народі. Людина справді влаштована так, що проявляє співчуття до іншої тоді, коли краще її пізнає. З цієї причини ми завжди приходимо на поміч нашим близьким, але залишаємося байдужими до проблем чужих та малознайомих. Із сиротами відбувається щось подібне. Ми знаємо, що ці діти живуть у дитбудинках, що їм непросто, але не можемо відчути біль душі конкретного малюка без сім’ї, бо не бачимо його. Зовсім інша справа — зустрітися з сиротою віч–на–віч. Тоді з’являється співчуття і бажання простягнути руку допомоги.
Отже, знайомтеся, — це Злата. На перший погляд вона абсолютно «домашня» дитина. Повненька дівчинка, з «перев’язочками» на руках, біжить до виховательки, кумедно чеберяючи ніжками. Коли береш її на руки, вона обнімає тебе за шию, викликаючи ностальгію за часами, коли твої діти були маленькими. На свій вік Злата добре розвинена: самостійно їсть із ложки, п’є з чашки, сідає на горщик. Любить дорослих, але може гратися й сама. Вихователька Тетяна Богачук каже: «З нею немає жодних проблем. Вона слухняна і все розуміє». Знайти ключик до її серця просто — треба лише взяти на руки.
Злата прийшла в цей світ у новорічну ніч 2017–го, але не стала подарунком для своєї мами. Жінка, імені якої не називаємо в інтересах дитини, відмовилася від неї одразу після народження. «Вона народила Злату і написала заяву про тимчасове влаштування, — розповідає юрист Будинку дитини Оксана Боярчук. — Свою малечу, до речі четверту за рахунком, не відвідала жодного разу. Служба у справах дітей подала до суду про позбавлення її батьківських прав. Суд задовольнив це клопотання. З тих пір Злата живе у нас».
Вона дуже хороша дівчинка. Її всі люблять. Злата давно стоїть на обліку на усиновлення, хочеться, щоб їй пощастило.
На жаль, дівчинка має проблему зі здоров’ям: одне око у неї незряче. Візуально цього одразу не помічаєш, бо щічки та постійна усмішка створюють враження, ніби око примружене. Повернути йому здатність бачити медицина безсила, лікарі кажуть: можна лише поставити штучний імплант для косметичного ефекту. Через цю ваду Злата внесена до переліку дітей на іноземне усиновлення, специфіка якого полягає в тому, що туди включають малюків із діагнозами, які в Україні не лікуються.
Попри це дівчинка часто усміхається. Навіть якщо трапиться заплакати через якусь «серйозну» причину (наприклад, показати її ліжечко в спальні), достатньо взяти на руки, щоб вона засяяла, як новорічна іграшка. Коли Злату кличуть по імені, вона одразу біжить назустріч. «Дуже хороша дівчинка. Її всі люблять. Злата давно стоїть на обліку на усиновлення, хочеться, щоб їй пощастило. Але найкращий час для цього — до 3 літ. Далі з кожним роком шанси дитини потрапити в сім’ю зменшуються», — каже Оксана Ростиславівна.
…Ми часто чуємо слова підтримки на адресу батьків, які втратили дітей. Але набагато рідше зустрічаємо людей, які розділяють горе сиріт, котрі ростуть без мами й тата. Зайняті власними сім’ями, ми на них не надто зважаємо. Чи правильно це? Звертаємося до всіх, кого хвилює доля дітей–сиріт Волинської області: ваша підтримка може багато чого змінити! Давайте не тільки купувати подарунки, а й допомагати їм, знаходити сім’ї. Зараз чимало подружніх пар вирушають у Будинок дитини, бо для них це єдиний шанс пережити радість батьківства. Доволі часто в ролі усиновлювачів виступають також родини, в яких уже є одна або кілька дітей. Хочеться, щоб хтось із них звернув увагу на маленьку Злату. Дівчинку, яка так відповідає своєму сонячному імені.
Тому сьогодні ми відновлюємо рубрику «Хочу бути Маминим Сонцем!», завдяки публікаціям у якій 4 дітей–сиріт знайшли собі Тата і Маму. Пишу з великої літери, бо нині ці Тати і Мами — найщасливіші люди на Землі.
