22 роки без свідомості

Шанси — ​50 на 50. Місце, де сталася страшна аварія, називають нещасливим. Там подібне траплялося не раз. 31 березня 1996–го Мирослава Терновецька пішла до сусідів допомагати з приготуванням до весілля. Взяла із собою і донечку Наталочку. В якийсь момент дівчинка зникла з–під маминого нагляду і вирішила повернутися додому. Маля йшло узбіччям дороги. Цієї миті невідомо звідки вискочив мотоцикліст — ​і дитина злетіла у повітря. Хтось закричав: «Води!» Батько Григорій, котрий повертався додому і був свідком трагедії, забіг на сусіднє подвір’я і приніс звідти відро з водою.

— Кров була тільки у кутику рота, — ​пригадує чоловік. — ​І невеличкі подряпини на руці й голові. Малу хутко занесли в машину і повезли до лікарні. Реанімація. Ніхто не давав гарантії на життя.

— Під час томографії ми визначили у дівчинки мозкову гематому, — ​пригадує професор кафедри нейрохірургії Івано–Франківського медуніверситету Олександр Потапов, який вдало зробив Наталочці термінову операцію та упродовж усіх років є її лікарем. — ​Провели розтин порожнини черепа, аби видалити гематому і запобігти виникненню деструкційного післятравматичного синдрому, набряку головного мозку. Операція була стандартною, а ось травма належала до категорії надскладних.

Два місяці дівчинка перебувала в комі, ще місяць — ​у нейрохірургічному відділенні. Щоранку батьки приїжджали до Івано–Франківська і сиділи під дверима реанімації. Виходив лікар і лише розводив руками: «Шанси у дитини 50 на 50».

За кермом злощасного мотоцикла був місцевий хлопчина, який щойно закінчив школу. До речі, він жодного разу не прийшов до дівчинки.

— На початках, коли дитина лежала в реанімації, мені було не до з’ясування стосунків. Навіть заяви не написав у міліцію, — ​розповідав батько Наталі. — ​А потім ми кинули всі сили на її одужання.

Це диво, що Наталя вийшла з коми

Після трагедії люди в селі говорили батькам: «Краще б та дитина померла відразу, ніж так мучитися». Григорій дуже лютував, коли чув таке.

Після виписки додому вона лежала нерухомо, наче овоч — ​ні на що не реагувала. Батьки возили її до лікарів по всій Україні, побували у різних реабілітаційних центрах, зверталися до народних цілителів. Величезні суми витратили. Все, що могли, продали. Побували з донькою не в одному святому місці. Якось біля джерела святої Анни, коли мама тримала візочок із донькою, якась жінка підійшла і поклала дівчинці на коліна гроші. «Боже борони! — ​вигукнула Мирослава. — ​Ми не просимо милостині. Приїхали помолитися…»

На початку березня Наталочка святкуватиме 26–річчя. Нині важить 30 кілограмів і зріст її 130 сантиметрів. Вона чує, що до неї говорять, рухає головою, але тіло й досі нерухоме. Мама каже, що за мімікою знає, коли донька тішиться, а коли плаче, хоча сльози у неї не течуть. Дівчина любить, коли батьки її обіймають, а маленька племінниця Іванка читає їй казки. Дитя знає, що «тета хвора, бо колись її вдарив мотоцикл, тому, переходячи дорогу, треба бути обережною». Біля Наталі постійно хтось мусить бути. Попередні роки тато їздив за кордон на заробітки, тож доглядала мама. Коли народилася внучка (донька сина), пані Мирослава стала орендувати магазин у селі, а чоловік оформив відпустку по догляду за дитиною. Григорій розповідає, що кожен день у нього проходить однаково: вранці помити Наталочку, замінити підгузки, переодягнути, погодувати… Якщо гарна погода — у візочок і на подвір’я гуляти. Потім обід, вечеря: їжа має бути перетерта. Періодично приходить до доньки масажист.

— Сама не знаю, звідки ми черпаємо сили всі ці роки, — ​сумно посміхається пані Мирослава. — ​Якби я колись почула, що в когось така біда сталася, то сказала б, що її неможливо пережити. Та коли це трапляється у твоїй сім’ї, то все сприймається по–іншому. Не здаємося. Щоб допомогти дитині, готові пробувати новітні методики.

— Такий нам Бог хрест дав, — ​додає тато. — ​Отже, знав, що зможемо його нести.

Після трагедії люди в селі говорили батькам: «Краще б та дитина померла відразу, ніж так мучитися». Григорій дуже лютував, коли чув таке. Мовляв, то моя дитина, і її, певне, більше любиш, ніж здорову.

Професор Олександр Потапов, який уже 55 років практикує в нейрохірургії, свого часу працював у різних країнах Союзу, розповідав, що ніде не бачив подібного випадку, щоб після такої складної травми людина прожила понад 20 літ.

— Без перебільшення — ​це диво,  — ​каже медик. — ​Переконаний, що тут справа у жертовності, батьківській опіці, їхній відданій любові й титанічній наполегливості.

На запитання, який шанс у дівчини нині, лише знизує плечима:

— Не знаю. Можу тільки сказати одне: надія на одужання й досі залишається.

Джерело: «Галицький
кореспондент».

Наталія МОСТОВА.