«Купи мені, дитино, батона й ковбаси…»

Оглядаюся: за кіоском із пресою, що неподалік зупинки «Обласна філармонія», на лавочці сидить бабуся. Років їй 75, доглянута, не спита, біля неї велика ряба сумка. Підходжу. «Я так їсти хочу, давно крихти хліба в роті не мала, — ​слізно просить. — ​Купи мені батона». Серце стиснулося від жалю, продуктовий магазин за два кроки, тож біжу. Навздогін бабуся вигукує: «Два!» Купую два батони, приношу, віддаю. Очі пенсіонерки наливаються слізьми: «Щиро дякую тобі… Я така голодна! А купи мені ще ковбаси. «Любительської»! 300 грамів». Коли я відійшла від неї на кілька кроків, навздогін почула: «Тільки «Любительської», 300 грамів, ні — ​чотириста!»

Хороші забаганки у голодної бабусі, чи не так? Лише, сівши в маршрутку, аналізую ситуацію: якби вона просила грошей, то, звісно, я б не дала їй 24 гривні — ​тих, що заплатила за два батони. Отже, мудро з її боку. Якби вона направду хотіла їсти, просила б не два батони, бо ще не бачила людини, яка б осилила стільки за раз, а, до прикладу, батон і кефір. Коли б дійсно так діймав голод (що для наших пенсіонерів з їхніми мінімалками, з нашими тарифами й цінами, на жаль, цілком реально), то чи забагала б саме «Любительської», вказуючи навіть потрібну вагу? Складаючи пазли докупи, розумію: в отій великій рябій сумці, окрім моїх батонів, уже достатньо продуктів. Просячи милостиню, на стільки б не заробила! А так прийде годувальниця додому, як мовиться, при повному комплекті.

Приїжджаю на роботу, розповідаю колегам, як акторськи професійно мене розвели. «І зі мною подібний випадок трапився, — ​каже колега. — ​Йду Проскурівською. Підходить інтелігентний чоловік пенсійного віку й жалісливим голосом знічено так розповідає, що кілька днів не їв, сором’язливо запитує, чи не могла б я йому купити щось із харчів. Озираюся довкруг. Продуктового магазину чи ятки поблизу нема, лише кафешки, піцерії. А я поспішаю. Тож дістаю гаманець. Розумію, що менше двадцятки нема як дати, бо ж лише хліб понад 10 гривень коштує».

 ​Будь ласка, дайте мені 20 гривень, аби додому, до села доїхати.

«А біля «Простору» ледь не щоднини стоїть бабуся й просить то миючого їй купити, то шампуню, то мила. Мовляв, мізерна пенсія на ліки йде, а елементарних предметів гігієни їй нема за що придбати», — ​розповідає знайома.

«У мене вкрали гроші, — ​слізно повідала якось моїй мамі біля «Либідь Плази» молода жіночка. — ​Будь ласка, дайте мені 20 гривень, аби додому, до села доїхати». Мама, звісно, повірила й дістала двадцятку. Ну з ким не буває? Аж раптом через півгодини на Театральній площі (а ненька уже йшла з батьком, та й хіба ці «заробітчани» запам’ятовують обличчя тих, кого вдалося надурити?) та сама жінка промовляє ту ж фразу… «Щось часто вас обкрадають», — ​відповіли їй. Але ж, уявімо, скількох до вечора шахрайці таки вдалося надурити, вимагаючи при цьому фіксовану суму (!)

Насправді той, хто бідує й потрапив у скрутну ситуацію, не завжди наважиться отак відкрито простягати руку, ще й «таксу» встановлювати. Тож розводять нас нахабні «винахідники», а ми ведемося, збагачуючи їх. І найприкріше, що через таких ось, даруйте, брехунів ми, загартовані їхніми витівками, одного разу не допоможемо тому, хто насправді потребуватиме.

м. Хмельницький.

Леся САДОМСЬКА