Син німецького офіцера та зв’язкової УПА

У дитинстві його дражнили Німцем. Таке образливе, особливо у радянські часи, прізвисько дісталося від батька Андрія Макаровича. Скільки це коштувало сліз та прикростей, можна лише здогадуватися. Адже тоді й у хлопчачих іграх у «войнушку» ніхто не хотів бути німцем. Сьогодні син прагне спростувати різноманітні чутки і плітки та реабілітувати ім’я свого батька, який навіть не мав радянського громадянства. Якби не документи, котрі нам показав Олег Волков, важко було б повірити у правдивість цієї історії

Пан Олег розповів чимало цікавих подробиць.

Про «волковські» дипломи і сьогодні в Цумані ще пам’ятають

Старше покоління місцевих жителів пам’ятає інтелігентного Андрія Макаровича Волкова. До нього регулярно зверталися студенти, котрі навчалися у технічних закладах. Адже Німець, так його називали позаочі, завжди міг правильно розв’язати контрольні задачі чи оформити курсову роботу. Казали, що в Цумані в 1970-ті роки були інженери та інші фахівці, котрі отримали «волковські» дипломи, тобто їх писав скромний лаборант деревообробного комбінату. Ніхто достеменно не знав подробиць біографії цього неординарного чоловіка, про життя якого можна знімати пригодницький фільм. Такі карколомні повороти долі не придумає жоден сценарист, настільки вони несподівані.

 Уродженець Волині, росіянин за національністю, навчався у Варшавському політехнічному інституті, до початку Другої світової війни жив у вільному місті Данціг (Гданськ). Згодом служив військовим перекладачем у танковому підрозділі вермахту, пізніше лейтенант Волков командував якимось таємничим спецзагоном. За співробітництво із білоруськими партизанами був засуджений нацистським судом до розстрілу, а радянські контррозвідники зі «СМЕРШу» ухвалили «милосердніший» вирок — ​25 років виправно-трудових таборів.

Поліглот Андрій Волков на зоні перекладав праці німецьких науковців, пізніше пришивав гудзики до куфайок на фабриці. Після звільнення одружився із репресованою зв’язковою УПА Ольгою Боровик і працював у сушильному цеху Цуманського деревообробного комбінату.

Фото з тих часів залишилося дуже мало.

Із пастухів — ​у Варшавську гімназію

— Мене у дитинстві ретельно оберігали від зайвої інформації, — ​пояснює пан Олег. — ​Але з часом я дізнався чимало несподіваних фактів і нині хочу з вами поділитися сімейними таємницями. Мій батько Андрій Волков народився в селі Білин Ковельського повіту Волинської губернії у 1910 році. А родом сім’я Волкових із Катеринослава, нинішнього міста Дніпра. Дід Макар служив у храмі паламарем. Знаю, що в дитинстві батько був пастухом, так зазначено у його анкеті, а вже у 15 літ поїхав на навчання у Варшавську російську гімназію.

 Побачивши моє здивування, Олег Волков пояснює, як син паламаря із села на Волині потрапляє у столицю Другої Речі Посполитої у престижний навчальний заклад.

За словами нашого співрозмовника, батько з дитинства вирізнявся неординарними здібностями. Якось 15-річного хлопчину, котрий при дорозі пас корів і розв’язував у зошиті задачі, запримітив професор, російський емігрант, який втік від більшовицької революції у Польщу, Євстахій Гришкевич-Трохимовський. Ця зустріч, коли дивовижним чином перетнулися шляхи науковця й розумного пастуха, змінила життя Андрія Волкова. Професор забрав підлітка у Варшаву й став ним опікуватися.

Андрій Макарович Волков.

Згодом після нашої розмови, шукаючи підтвердження слів пана Олега, знайшов інформацію про те, що до революції у Київському імператорському університеті Святого Володимира працював приват-доцент Євстахій Гришкевич-Трохимовський. Викладач у 1916 році видав монографію з хімії, яка вважається бібліографічною рідкістю.

— Професор помер у Франції, у кінці 1970-х. Пам’ятаю, як до нас приходили від нього листи, коли батько ще був живий. Згодом я зустрічався з його донькою на початку 1990-х, вона жила у Польщі, — ​продовжує пан Олег.

Життя врятувало знання німецької

Андрій Волков успішно закінчив гімназію, паралельно учень підробляв кресленнями та репетиторством. Він вільно володів німецькою, французькою та польською мовами. Оскільки освіта тоді була класичною, то добре знав і латинь. За словами сина, російська для батька до смерті залишалася рідною.

Очевидно, за порадою приват-доцента Гришкевича-Трохимовського гімназист стає студентом саме хімічного факультету Варшавського політехнічного інституту, але встигає закінчити лише три курси. І знову несподіваний поворот долі.

 У 1937 році Андрій Волков втікає з Польщі у тодішній Данціг (нинішній Гданськ), який у міжвоєнний період мав статус вільного міста-держави та автономного балтійського порту й перебував під контролем Ліги Націй аж до початку Другої світової війни. Студента політеху заарештували. У документах зафіксовано: «Сидел 4 дня в тюрьме Данцига за нелегальный переход границы».

— Коли я став старшим, то батько мені трохи розповідав, що хотів утекти з Європи, бо розумів, що назріває велика війна, — ​пригадує Олег Андрійович, — ​тому й перебрався у портовий Данціг, працював вантажником на будівництві, згодом дистилятором на лікерному заводі, адже добре знав хімію. Коли 1 вересня 1939 року розпочалася німецька окупація міста, батько заховався у вугіллі на якомусь пароплаві, але його знайшли нацисти й хотіли розстріляти. Від смерті врятувала німецька мова, якою він розмовляв без акценту. Думаю, його прийняли за свого й згодом мобілізували у вермахт. Гітлер готувався до війни зі Сталіним, і Волкова, як знавця мов, забрали в армію.

Батько із сином.

З однієї неволі — ​в іншу

Із 22 червня 1941-го до лютого 1943 року він служив військовим перекладачем у званні лейтенанта у 8-й танковій дивізії вермахту і вказує міста, де йому довелося воювати (Луга, Ленінград, Тихвин, Холм). Так сказано в анкеті Андрія Волкова, яку показав син.

У лютому 1943-го офіцер став командиром спецзагону в Мінську та його околицях. Це найбільш таємнича сторінка біографії. Чи це був якийсь підрозділ німецької військової розвідки абвер, чи він підпорядковувався 8-й танковій дивізії, яка мала свій розвідбат, можна лише висловлювати припущення.

Батько до смерті був «під ковпаком» «компетентних органів». Щоб поїхати в обласний центр, він кожного разу мусив брати дозвіл у місцевому КДБ.

— Наскільки я розумію, батько у війну співпрацював із радянськими партизанами, бо нацисти заарештували й засудили його до розстрілу за антинімецьку діяльність, тільки не встигли виконати вирок, — ​продовжує Олег Волков. — ​Йому вдалося врятуватися практично у безнадійній ситуації. Так склалися обставини.

Андрій Волков на засланні у Мордовії.

Як відомо з історії, Червона армія буквально за 4 дні взяла Мінськ, це була одна з найвдаліших операцій у тій війні. Вже 3 липня 1944 року радянські війська розгромили німців і зайняли столицю Білорусії. Але заарештований та приречений на смерть Волков з однієї неволі потрапив в іншу. Його у мінській тюрмі стали допитувати офіцери радянської контррозвідки «СМЕРШ». Прийшли «визволителі», добре, що хоч не розстріляли без суду й слідства, як це часто робили з колаборантами. Лейтенанту німецької армії дали 25 років «исправительно-трудовых лагерей». Цілком ймовірно, що особова справа репресованого досі зберігається в архівах білоруського КДБ.

Наукова «шарашка» за 20 кілометрів від Москви

І знову несподіваний поворот долі. Андрія Волкова не відправили по етапу в каторжні табори. В анкеті є запис про те, що з 1945-го до 1947 року він працював у таборі № 27 у місті Красногорськ Московської області старшим перекладачем наукових робіт для міністерства оборони СРСР. «Выполнял переводы немецких листов по секретному вооружению», — ​написано рукою Андрія Волкова в його анкеті. Можна припустити, що це могли бути технічні розробки одного із творців ракети ФАУ 2 Вернера фон Брауна.

 Саме про таку «шарашку», де працювали ув’язнені інженери та конструктори, розповідає Олександр Солженіцин у знаменитому романі «В круге первом». Чекісти відбирали найкращих фахівців — ​було з кого, знавців наукової термінології та людей із технічною освітою. Студент хімічного факультету Варшавської політехніки три роки перекладав на такій «шарашці» трофейні секретні праці німецьких науковців, які совєти захопили й вивезли з окупованої коаліцією союзників Німеччини.

— Після Красногорська батько з 1947-го до 1956-го відбував покарання у Мордовії, — ​Олег показує наступний запис. — ​Працював на швейній фабриці «пришивщиком пуговиц», а згодом вже як хімік — ​у сушильному цеху деревообробного комбінату. Загалом він провів у неволі 13 років. Я думаю, що після табору батька направили у Цумань. У нього не було вибору. У місцевому ДОКу він став старшим лаборантом сушильного господарства. Анкета обліку кадрів, завдяки якій мені вдалося дізнатися чимало цікавих подробиць, датована 15 січня 1957 року. Це тоді батько повернувся на Волинь і влаштувався на роботу, а згодом познайомився з мамою, в якої також була своя драматична історія.

Родина Волкових: мама Ольга, син Олег і батько Андрій.

У табори — ​за брата-повстанця

— Моя мама — ​Ольга Михайлівна Боровик — ​1929 року народження, із села Ладеси. Колись між Холоневичами та Липним було таке поселення, — ​розповідає Олег Волков. — ​Вона із родини священиків. У війну старший мамин брат Григорій пішов в УПА. Коли захворів на тиф, то жив у лісі, а молодша сестра йому крадькома носила їсти. Але, видно, хтось простежив, де знаходиться повстанець, бо його, геть знесиленого, схопили чекісти біля криївки між селами Постійне й Деражне. Григорія страшно катували, виламали руки, викололи очі, вирізали на тілі тризуб. Родичі знайшли його замордованого й таємно похоронили. Після смерті брата мама втекла із села, бо розуміла, що скоро чекісти прийдуть за нею. Вона переховувалася в Оржеві Рівненської області. Якось мама переходила залізничну колію і її заарештували — ​у листопаді 1947 року — ​й забрали у Рівненську тюрму. Слідство тривало аж до серпня 1948-го.

За словами пана Олега, який показує довідку про реабілітацію, Ольга Боровик отримала 25 років таборів. Волинянка пройшла Воркуту, Інту, перехворіла на засланні тифом. Повернулася додому, провівши у неволі 8 років і 6 місяців. Мама прожила 76 літ, померла на Водохреща у 2005-му…

Дві репресовані долі у 1957-му зустрілися в Цумані — ​колишній офіцер німецької армії та зв’язкова УПА. Їх не зупинило 19 років різниці у віці. Хоча, за словами сина, мама й тато були дуже різними людьми. Андрій Волков мав схильність до науки, а Ольга Боровик, як сільська жінка, більше дбала про господарство. Їм непросто вдавалося знаходити спільну мову, тому й розлучилися у 1973 році, коли синові було 12 літ.

Довідка про реабілітацію мами.

Всі документи забрали у КДБ

— Звичайно, тоді батько, а я до нього звертався «папа», не міг мені, ще пацанові, розповісти правду про службу в німецькій армії та перебування в таборі. Хоча я знав деякі моменти з його життя: про навчання у Варшаві та втечу в Данціг. Крім того, що він добре знав іноземні мови та точні науки, ще й був художником, навіть писав портрети. Батько помер 23 травня 1977-го, проживши 66 літ, — ​продовжує Олег Андрійович. — ​Далися взнаки сталінські табори. Він хворів на плеврит, переніс сім складних операцій.

Як згадує син, наступного дня після похорону на батькову квартиру прийшли тодішній керівник місцевої пошти та начальник відділу кадрів Цуманського ДОКу й забрали чимало різних документів. Вони все виносили й вантажили на підводу.

— Але частину паперів та фотографії я встиг забрати до їхнього візиту. Тепер то розумію, що цих чоловіків прислало КДБ, як місцевих жителів, щоб не викликати підозри. Батько до смерті був «під ковпаком» «компетентних органів». Татова мама, а моя бабуся Ольга і дві його сестри Ганна й Марія жили в Луцьку. Щоб поїхати до них в обласний центр, він кожного разу мусив брати дозвіл у місцевому КДБ, — ​додає Олег Андрійович.

Саме цей документ привідкрив завісу таємниці над минулим Андрія Волкова.

Синові вдалося зберегти кілька документів, яких він майже нікому не показував. І наш співрозмовник виймає з папки вицвілі аркуші з написом «Анкета-Заявление о вступлении в гражданство Украинской Советской Социалистической Республики». Це звернення до Президії Верховної Ради УРСР від Андрія Волкова. Він, відбувши сталінські табори, навіть не мав радянського громадянства. Крім цього, син показує «Личный листок по учету кадров». Документ йому передали, коли почалася реорганізація Цуманського ДОКу. Саме завдяки цій анкеті, яку особисто заповнював Андрій Волков, його нащадок дізнався чимало деталей та подробиць.

Олег Волков продовжує розплутувати «клубок загадок» батькового минулого.

P. S. Коли я писав цю історію, мене не полишало відчуття, ніби щось подібне вже чув чи бачив. І нарешті згадав. У 1990-му вийшов фільм Ефраїма Севели «Папуга, який розмовляв на ідиш» про пригоди єврейського юнака Янкеля Лапідуса, котрий у роки Другої світової війни та після її закінчення встиг побути польським легіонером, потрапити у сталінські концтабори, повоювати в армії союзників, послужити найманцем у Французькому іноземному легіоні в Індокитаї, а згодом, після полону, знову опинитися в ГУЛАГу. Це вигадана автором історія, а реальна доля волинянина Андрія Волкова не менш цікава і ще чекає свого режисера.

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.