Волонтерка Аліна Косовська збирає «фронтовий мотлох» і робить з нього музейні експонати.
Дорогі чиновники, закупіть у волонтерів сувеніри з війни!
Чим переймалася і з чого дивувалася останнім часом редактор відділу освіти і культури «Газети Волинь» Лариса ЗАНЮК
…Що вихователю хоч розірвися на частини, а зарплата мінімальна
Доведені до краю, педагоги закладів дошкільної освіти написали петицію до Президента з проханням–вимогою: вирішити проблему нерівності заробітної плати, адже ставка вчителя — 18 годин на тиждень, вихователя — 30, а отримує останній майже вдвічі меншу зарплатню, хоч суть праці однакова, а важливість і відповідальність надзвичайні. Зачепили слова звернення: «Як то воно — завести з прогулянки, роздягнути, нагодувати, проконтролювати туалет, вкласти в ліжка близько 30 дітей? Вихователю потрібно розірватись мінімум на 4 частини. Хто думає про нашу відповідальність?» Вас не торкають ці слова? А спробуйте вкласти спати одразу 30 дітей? Я пробувала. Це з рубрики «очевидне — неймовірне», особливо в молодшій групі, де п’ятеро плачуть, бо хочуть до мами, десятеро не можуть самостійно роздягтися, декілька водночас ідуть у туалет, решта просто не хоче спати, а ти суворо гримаєш: «Треба!» і перевтілюєшся в актора (загалом, акторство в дитсадку — це паралельна професія) та утаємниченим голосом розповідаєш нововигадану казку, бо ж мусиш умить усіх утихомирити й братися за конспекти та купу всіляких паперів, яких вимагатимуть завідувач, методист, медсестра й перед батьками прозвітувати, що Петрик їв, Миколка не їв, що в Оленки нежить, а Юрчик буде грибом у виставі, що Андрійкові треба щеплення, а Даринці принести піжаму. Озираючись назад, думаю, яка ж це у рази помножена відповідальність за життя дітей, їхнє здоров’я, безпеку, розвиток, світогляд, бо ж, як мовиться, «дошкілля — перша ланка в системі освіти, і від якості цього фундаменту залежить розвиток особистості, а отже, і рівень сукупного інтелекту та духовності нації». Чого ж так низько оцінюють працю вихователя, коли стільки на нього накотили, ледве дихає? На цій посаді залишаються лише ті, хто має стаж і категорію, тому й трохи вищу зарплатню, решта звільняється з чисто матеріальних переконань. До речі, у Чернівцях уже б’ють на сполох: не вистачає вихователів, а завідувачі й методисти мусять садити дітей на горщики. От і докерувалися. До чого тоді всі ці високі матерії про «базові компоненти» і «компетенцію», державні вимоги до рівня освіченості, якщо вихователі на межі виживання і змушені підпрацьовувати додатково.
«А ще вони чомусь повинні взимку відкидати сніг на ділянці, навесні копати клумби, саджати квіти, восени гребти листя щодня! Це теж частина навчально–виховного процесу?! А чому така кількість дітей у групах? Який результат навчання можна очікувати? Будь ласка, почуйте крик душі вихователів, які просять достойної зарплати і відповідних умов роботи», — це все цитати з петицій, яких уже було кілька і їх не підтримали, бо ж голосів треба 25000, тому, педагоги, ви й самі не пасуйте, потрудіться і проголосуйте за вирішення наболілого. Поділіться петицією № 22/050710–еп — може, й міністра освіти щось у ній зачепить.
…Ми не довіряємо ні владі, ні експертам, але віримо повідомленням, які надходять через соцмережі
Мойсес Наім, венесуельський політик та журналіст, відомий як автор книжки у жанрі нехудожньої літератури «Занепад влади», однією з ознак нашого часу називає брак довіри. «Згідно з опитуваннями, люди не впевнені у чесності влади, політиків, журналістів, науковців і ще більше — банкірів і бізнесменів. І навіть Ватикану. У США довіра громадян до виконавчої влади зараз найнижча за всі роки дослідження громадської думки. 82% американців сумніваються, що їхній уряд чинить правильно. Це світова тенденція: недовіра і скептицизм стали нормою», — каже автор. Довіра до влади — мінімальна, а легковірність до повідомлень в інтернеті — максимальна. Це парадокс. Пересилаємо друзям інформацію, яка потім виявляється неправдивою. Головне, щоб у повідомленні йшлося про наші ідеали та переконання, і ми проігноруємо бар’єр скептицизму, яким захищаємося від брехні та маніпуляцій, вважає Мойсес Наім.
До чого тоді всі ці високі матерії про «базові компоненти» і «компетенцію», державні вимоги до рівня освіченості, якщо вихователі на межі виживання і змушені підпрацьовувати
додатково.
Якщо говорити про українське суспільство, то ще кілька років тому найбільший авторитет довіри був у церкви. А тепер дивлюся відео про переходи українців у нову Помісну церкву, слухаю, як сваряться люди на зібраннях, зневажають священика, який ще вчора відспівавув рідних дідуся чи бабусю, вінчав молодят та хрестив немовлят, бачу, як церковні двері зрізають болгаркою чоловіки у шапках, навіть не перехрестившись біля храму, — і стає ніяково за людей і за церкву. Серед християн агресія і злість — це вже парадокс віри. Хочеться з такого зібрання «вірян» втекти в пустелю й не виходити. Краще бути Хомою недовірливим і не бути впевненим у тому, чого не бачив на власні очі, до чого не торкнувся пальцями, аніж передавати іншим чиюсь правду з чужих вуст і очей. Ліпше не вірити в те, що кажуть, а перевірити і переконатися, аніж вигукувати кимось вигадані ярлики.
За минулорічними опитуваннями, найбільше українці не довіряли владі, а їхня довіра розподілилася так: волонтерам — 37% опитуваних, Збройним силам — 37%, Церкві — 25%, громадським організаціям — 4%. За цьогорічними дослідженнями, усе ще гірше: наші співвітчизники зовсім не впевнені в усіх керівних інституціях, а вірять лише волонтерам і громадським організаціям. Поки що.
…Гімнасткою, що сховала балетки і взула берці
Якось побачила в інтернеті фото кольорових підставок для олівців, тубусів, підсвічників та інших сувенірів і біля них — красуню з проникливим поглядом. І не подумала, що дівчина робить такі сувеніри із металу війни, як сама називає. Це — Аліна Косовська, доброволець, волонтер, військова письменниця, митець, засновниця фонду «Зорі надії», який збирає кошти на фронт через продаж експонатів зі своєї «Онлайн–крамнички». Аліна розповіла, що сувеніри створює з однодумцями. «Спочатку зібрала традиційний набір — гільзи, кілька хвостовиків та прапор з підписами бійців. А згодом командир приніс зі знешкодженої розтяжки якусь гранату з вм’ятиною. «Чому б не передати знешкоджений боєприпас для музею?» — подумала і попросила хлопців дістати звідти тротил. Пізніше ми навчились виварювати гранати і розбирати УЗРГМи. Хороша ж ідея — перетворювати фронтовий мотлох на експонати та комплектувати виставки. Тепер у нашому списку добрих справ близько двадцяти музеїв та сотні артефактів, часом навіть унікальних та оповитих спогадами бійців».
Розписані фарбами світильник із міни, підставка для олівців із гільзи, ручка з кулеметного патрона, тубус від заряду СПГ з петриківським орнаментом, тризуб із гільз і навіть прикраси з металу війни — браслет і підвіска з гільзи — вражають. Щось обривається всередині і ниє. Не змогла б таке тримати в себе вдома чи на робочому столі. В Аліни ж інші відчуття, бо в мирному житті вона займалася художньою гімнастикою, а коли ополченці захопили рідне містечко, сховала стрічку й балетки, взула берці і пішла на фронт. Служила в добровольчих підрозділах, волонтерила і воювала, тепер робить сувеніри з гільз від снарядів, щоб на мирних територіях знали, як війна спотворює все прекрасне. Ніжна дівоча натура після фронту намагається надати іншого сенсу тому, що несло смерть. Такі експонати потрібно придбати чиновникам, аби ручкою з кулеметного патрона підписували накази, щоб їхня рука напряму з’єднувалася із совістю, а сувеніри «Тубус від заряду СПГ» — закупити на гроші усіх кандидатів у Президенти їм же, аби знали ціну обіцянки. Чи, може, без тротилу ті снаряди їх не зворушать?
Декоровані гільзи хоч і не вибухнуть більше, але не дають забути про війну.
