«Ми, як скрипка і смичок, тільки разом чогось варті»

«Я з родини, де ніколи не було священиків, але всі вірили в Бога»

До зустрічі з протоієреєм Георгієм Поліщуком, вважай, нічого про нього не знала. Хіба ось така картинка стояла в уяві, про яку переповідали очевидці. Похоронивши покійника, люди прийшли з кладовища на поминальний обід. Перш ніж сісти за стіл, як це належить, мили руки, а зливав їм отець Георгій. Про цей момент, на який люди свого часу звернули увагу і навіть подивувалися, що батюшка не погребував такою місією, не могла не розпитати, коли вже була в родині своїх героїв. І ось що почула від священика:

 — На це навіть не зважаєш, якщо чесно. Як на мене, то так має чинити кожен. Бо цьому навчав нас Спаситель. Пригадуєте, Ісус Христос перед тайною вечерею помив ноги апостолам. Він сказав: «Якщо Я, Господь і Вчитель, помив вам ноги, то ви також повинні мити ноги один одному. Бо Я дав вам приклад, щоб ви чинили так, як Я вам зробив». Бог цим показав приклад смирення. Відповідно хто, як не священик, має показувати приклад іншим.

А колись отець Георгій хотів стати вчителем. Правда, не шкодує, що все-таки вибрав священицький шлях.

 І вже переносячи свої думки на наше сьогодення, отець Георгій говорить:

— У смиренні, у прояві любові одне до одного треба жити. Так повинно бути...

І я розуміла, судячи з почутого від священика, що так має бути (так є!) насамперед і в стосунках моїх героїв.

Звичайно, був екскурс у минуле — в дитинство і юність сільського юнака, який обрав священицький шлях. Те, що він пішов навчатися у духовну семінарію, — то промисел Божий, як сьогодні каже отець Георгій. І на тлумачення цього розповідає:

— Я родом із села Борохів Ківерцівського району. У нашій родині навіть серед давніх предків ніхто не ставав священиком. Але всі були людьми віруючими. Дехто, як чув від мами, співав у церковному хорі, зокрема і вона. Є в Євангелії такі слова: «Не ви Мене вибрали, але Я вас вибрав...» Господь покликав мене до цієї місії через нашого сільського священика — отця Олександра Кратюка. Він сам із Луцька, викладає у Волинській духовній семінарії. У Борохів прийшов служити в 1993-му.

 Тоді Георгію було 12 років. Коли отець Олександр узявся за те, щоб при сільському храмі працювала недільна школа, почав відвідувати її і мій герой.

— Хоч, — каже отець Георгій, — я свого часу хотів бути вчителем, мені добре давалися гуманітарні науки — любив історію, географію, але склалося по-іншому. А що не пішов після закінчення школи здобувати фах педагога, то тут свою роль зіграв отець Олександр. Це він запропонував: «Спробуй вступати до семінарії». А я, якщо чесно, і не пручався. Від отця Олександра, якому не один рік прислужував у вівтарі, чув, що в нього є мета — аби за своє служіння виховати і направити на шлях священства хоч п’ять хлопців. Я був одним із тих, на кого він покладав надії. Не хотілося підвести отця у цьому його бажанні.

І подав Георгій Поліщук документи у Волинську духовну семінарію. З першого разу, як каже зараз, з Божою поміччю склав успішно іспити. Виявилося, що це був крок до зустрічі з майбутньою дружиною, яка вчитиметься на регентському відділенні.

Сім’я священика біля домашнього іконостаса.

«Матушкою стають дуже просто — виходять заміж за батюшку»

Ці слова я почула від дружини священика, коли мова зайшла про її особливий жіночий статус.

— Після школи, — каже Наталія, — навіть не стояло питання, куди мені йти далі вчитися. Оскільки співала в хорі, брала активну участь у житті церкви, то знала, що вступатиму на регентське відділення духовної семінарії. Хоч, до речі, тато хотів бачити мене медичкою. Я ж, пам’ятаючи це, думала: якщо вже з першого разу не вдасться стати семінаристкою (а на той час це було не просто — дуже великий конкурс треба було витримати), то що ж — послухаю батька. З Божої волі, мені пощастило...

Отець Георгій і матушка Наталія зрозуміли, що їхня опора і порада — люди, серед яких живуть: як ти до них ставишся, так і вони до тебе.  

На той час Георгій Поліщук уже був другокурсником. Він добре пам’ятає знайомство зі своєю майбутньою дружиною і розповідає:

— Це була зима 2000 року. Ми готувалися до різдвяного вертепу. Я грав роль царя Ірода, Наталія співала. Під час перерви на репетиції ми спілкувалися. Так і познайомилися. Згодом почали зустрічатися, симпатизуючи одне одному. Поступово народжувалася наша любов.

Їхні стосунки спочатку були чисто дружніми, як зараз обоє пригадують, про взаємну симпатію, може, й не всі здогадувалися.

— Нас у семінарії, — каже Наталія, — дуже строго виховували. І коли ми вже зустрічалися з Георгієм, то ніхто з нас наперед не вибудовував жодних планів — про заміжжя (одруження). Але поступово до цього йшло.

— На різдвяних канікулах 2001 року мені довелося поїхати на декілька днів до Києва. А після цієї розлуки повертався додому з думкою, що у стосунках із Наталією треба вже переходити на інший рівень. Тим більше, що вона закінчувала семінарію, оскільки на регентському відділенні всього два курси, і мала вертатися додому чи їхати кудись за направленням.

Фото на згадку про день весілля.

Отець Георгій не пригадує в деталях тої визначальної зустрічі з Наталею. Пам’ятає, що купив у подарунок майбутній дружині м’яку іграшку

(«її матушка ще й досі береже»). Тоді й покликав дівчину заміж. Вони вперше поїхали до її батьків у село Рудники Маневицького району. На сімейній раді й вирішили, що на Великдень будуть заручини, а весілля призначили на

27 травня. Вінчалися у Рудниках — у церкві молодої, як це прийнято.

«А медовий місяць нам особливим зробив владика Ніфонт»

Оскільки рідна тітка Наталії живе в Криму, в місті Джанкой, то молодята в очікуванні літніх канікул у Георгія вже бачили себе там – на морі, на теплому пісочку. Але їхні плани, як мовиться, було підкоректовано.

— Десь через тиждень після весілля, — пригадує священик, — телефонний дзвінок. Переказують мені, що маю з’явитися до владики Ніфонта. Коли прийшов до нього наступного дня, то митрополит, який завжди до нас, семінаристів, ставився по-батьківськи, сказав: «Синку, ну що — натішився матушкою?» Я йому: «Владико, тільки ж тиждень минув...»

Храм, якому у 2019 виповниться 15 років настоятель облаштовував разом із парафіянами.

А покликав Ніфонт семінариста, щоб сповістити йому про рукопокладання. 11 червня Георгія висвятили на диякона, а 1 липня його було рукопокладено на священика. Виникала думка, як зараз пригадує отець Георгій, переводитися на заочне відділення, бо ж переживав, чи зможе навчатися і служити. Але владика заспокоїв: «Будеш всіма силами вчитися на стаціонарі». Так і було...

Перша парафія отця Георгія — село Люб’язь Любешівського району. 4 липня після літургії митрополит Ніфонт вручив йому указ на призначення. Тоді й зрозумів, що життя священика після рукопокладання визначає вже не він сам, а владика.

— Ми взяли карту, — розповідає матушка, — роздивилися, де той Любешів, Люб’язь, побачили, як там багато води, і зібралися в дорогу. Думка була: «Боже, куди ми їдемо?» Я тієї сторони Волинського Полісся зовсім не знала — далі Маневичів, здається, і не була.

— Я — сільський хлопець, — долучається до розмови отець Георгій, — матушка — сільська дівчина. Ніби все звичне. Але коли їдеш за сто кілометрів від рідної хати (а на той час не було мобілок, щоб подзвонити у будь-який момент), коли залишаєш усіх і все й опиняєшся в такій глибинці, це непросто. Село вразило сипучим піском. Як ми пройшлися від нашої хатини, де нас поселили, до церкви, то, як я жартував, ніби потрапили на курорт з піщаним пляжем. Ось так наш медовий місяць пройшов не в Криму, а в Люб’язі.

Три з половиною роки прослужив отець Георгій на своїй першій парафії. У Люб’язі народилися їхні донька Ірина і син Віталій. Коли вже налагодили побут, облаштувались і в старенькій хатині стало затишно, то все це довелося покидати. Якось отця Георгія знову покликав владика Ніфонт і повідомив, що служитиме той у Любешові. Це був 2004-й. Тут якраз збудували храм Святого Олександра Невського. У жовтні цього року буде 15 літ, як його освятили. Уже разом із громадою настоятель церкви викінчував її, облаштовував, наповнюючи любов’ю.

«Наш дім і серця відкриті для парафіян»

Сьогодні, вертаючись спогадами у минуле, отець Георгій каже:

— Відтоді, як ми з Наталією познайомилися і побралися, багато що змінилося. І ми обоє так само стали іншими. Колись Наталія була юною дівчинкою невисокого зросту. А зараз вона для мене — велика людина, яка може багато що, — без матушки батюшка, як палочка без нулика. А разом з нею — це вже десяточка.

Мова, звісно, зайшла про те, якою повинна бути сім’я священика. І отець Георгій з цього приводу міркує так:

— Звичайно, взірцем для всіх. Коли священик вінчає просту християнську пару, каже: «Славою і честю вінчаю!» Тобто подружжя має жити у славі і честі. Якщо обов’язок кожного християнина так жити, то тим більше це стосується батюшки, його сім’ї. То дуже велика відповідальність, і ми це добре розуміємо. Родина священика ще під більшим прицілом, як інші. І своїм дітям наголошуємо, що вони повинні пам’ятати про те, з якої вони сім’ї, хто їхні батьки — і в школі, і в спілкуванні з друзями.

Ось таку красу сьогодні можна побачити у церкві.

А ще отець Георгій сказав таке:

— Я знаю, що моя матушка — велика берегиня нашої родини. Ми з нею скрізь разом, як скрипка і смичок: як смичок потягне — таку мелодію інструмент і видасть. Ми у своїй сім’ї одне одного розуміємо, підтримуємо.

Тут отець Георгій звертається до парафіян зі словом Божим, тут хрестить їх, одружує і відспівує, коли вони відходять у інші світи.

А вже хто скрипка, а хто смичок, то й не дуже над цим задумуються, бо це не так і важливо. Головне, що мелодія, яку видає цей тандем, вражає, захоплює, приємно дивує...

— Союз чоловіка і жінки — це союз перед Богом, і він абсолютно рівноправний, — каже отець Георгій. — Звичайно, за церковними правилами чоловік має прерогативу, і останнє слово — за ним. Але я все-таки вважаю, що у сім’ї повинне бути взаємне вирішення всіх питань і будь-яких проблем. У нас із матушкою так воно і є. Може, не зразу до цього дійшли, а з роками, коли стали дорослішими, багато чого навчилися, помудрішали...

З матушкою вони завжди разом.

Опинившись у зовсім молодому віці далеко від дому, отець Георгій і матушка Наталія зрозуміли, що їхня опора і порада — люди, серед яких живуть: як ти до них ставишся, так і вони до тебе. І дім священика завжди відкритий для парафіян, котрі йдуть до нього і в радості, і в горі.

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.