Чому з’явився «томос» від Сталіна?

…феноменом Зеленського

Політтехнологи лідера «95 кварталу» (як, втім, і будь–якого політика) кажуть: говоріть про нього що хочете, обзивайте як хочете, але говоріть. І таки скажу.

На мою думку, голосувати за Володимира Зеленського на президентських виборах — це те ж саме, що голосувати за Міккі Мауса, Котигорошка чи Голобородька. Тобто, за уявну особу. Яку кожен наділив тими чеснотами, які сам і вигадав. Бо самого Зеленського ми абсолютно не знаємо. Адже навіть більшість жартів, які він виголошує, написані кимось, а не ним. Я поняття не маю, що ЗЕ насправді думає (якщо взагалі розмірковує про такі речі) про децентралізацію, Дорожній фонд, «нову школу», ціни на газ, Керченську протоку, декомунізацію, дерусифікацію, продаж землі і таке інше. І, зрештою, чи не плутає він прізвище міністра оборони та начальника Генерального штабу.

Тобто, я не знаю його як політика, а він і не поспішає говорити щось конкретне. Тому буду казати про своє «третє око» — те, що відчуваю, коли чую прізвище кандидата у Президенти Володимира Зеленського.

А відчуваю, що він не розуміє українців. І навіть не любить. Коли «95 квартал» та їхній шеф жартують над нашими заробітчанами, над мовою, Томосом, Майданом, то у мене нема враження, що українці сміються над собою, а є неприємне відчуття, що над нами насміхаються. Зеленський видається мені малоросом, який ледь приховує своє роздратування нашою мовою і всіма цими майданами, які закрили йому дорогу до російських грошей. Це молодий прилакований Янукович.

Зараз телевізійна група редакції нашої газети готується до зйомок фільму про видатного борця за волю України, художника УПА, земляка–волинянина Ніла Хасевича. А для таких, як Зеленський, Хасевич — «какойта бандєровєц». Усього-на-всього… Ви можете уявити, щоб людина з такими знаннями і життєвими установками («а какая разніца?») зубами вигризала той таки Томос чи безвіз? Я — ні. А те, чим не дорожиш, легко торгувати. З Путіним.

Словом, сумно. Але головне не це. Аж три абзаци — навіть забагато для Зеленського. Бо ж вибираємо насправді не його. А вибираємо Коломойського, який за ним стоїть, — на мою думку, одного з найталановитіших пройдисвітів планети. І, відповідно, одного з найбагатших. І тут уже кількома абзацами не обійтись…

…що, не виходячи з дому, можна потрапити в Європу

Одна з німецьких компаній перевірила, яку середню кімнатну температуру підтримують взимку жителі різних європейських країн, якщо, звісно, мають можливість її регулювати. Виявилось, що найбільш теплолюбивими є румуни, які «кочегарять» до 20,2 градуса тепла. В Угорщині середня темпера­тура становила + 19,4 ° С, у Чехії — + 18,5 ° С, у Польщі та Австрії — + 17,8 ° С, у Німеччині — + 17,1 ° С, у Франції — + 16,8 ° С, у Нідерландах — + 16 ° С, а у Великобританії — + 15,2 ° С.

Дехто на основі цих цифр зробив висновок, що чим заможніша країна, тим холодніше в її квартирах. Чи навпаки: вони тому такі багаті, що вміють економити. Хоч, як на мене, причина може бути в іншому: чим холодніше в країні надворі, тим більше її жителям хочеться, щоб тепло було вдома.

Словом, вирішив я порівняти власний досвід з європейським. Багатоповерхівка, в якій живе моя сім’я, утеплена, з пластиковими вікнами. Кожне помешкання має теплолічильник. У квартирі на опалювальних батареях стоять регулятори. Тобто, я можу сам регулювати кількість спожитого тепла, а отже і грошей на нього витрачених. Отож: якщо добре постаратись і «поприкручувати» батареї, то на оплаті за опалення можна зекономити половину суми і більше. Для цього на ніч відключаю усі батареї, а вдень працюють окремі на ту потужність, якої вимагає погода. Крім цього, на зборах жителів будинку ми вирішили відключити батареї, що опалюють місця загального користування, щоб зекономити і на цьому.

Яка температура у квартирі? Плюс 16 — 17 градусів (уночі ще менше). У дитячій — +18. Тобто, якщо брати температурний режим, то я живу приблизно, як е–е–е… француз! Бути «румуном» чи угорцем занадто дорого. Водночас жити при британській температурі — теж не діло, хіба що докупити ще купу пледів, щоб сидіти закутаним, як в кіно про їхніх докторів ватсонів.

У будь–якому випадку за теперішніх цін опалювати так, як колись, коли взимку могла бути постійно відкрита кватирка, уже не вийде. Залишається втішатись, що можна зекономити. І вірити фізіологам, які дослідили: температура вище 21 градуса — це температура дискомфорту, а вище 24–х взагалі погана — зростає ризик серцевих нападів.

…як проявили «неуступчивость» церкви, які були «на удалении от советских танков»

До церковного питання зараз підвищений інтерес, особливо до історії. У зв’язку з цим хочу згадати про легендарну зустріч російського диктатора Йосифа Сталіна з трьома митрополитами Російської православної церкви — місцеблюстителем престолу митрополитом Московським та Коломенським Сергієм, митрополитом Ленінградським Алексієм та митрополитом Київським та Галицьким Миколаєм. Розмова відбулась в ніч на 4 вересня 1943 року. Її результат був вражаючим — держава несподівано відкрила перед церквою якщо не всі, то багато дверей. Сталін не просто дозволив, а наполіг на «більшовицьких темпах» скликання Архієрейського собору, щоб обрати патріарха, без якого Російська православна церква (РПЦ) жила останні 18 років (Собор відбувся уже через 4 дні, на ньому предстоятелем обрали митрополита Московського та Коломенського Сергія. — Авт.).

Церква завжди була частиною державної машини Росії, навіть в атеїстичний радянський період.

У ході цієї нічної двогодинної зустрічі Сталін також дозволив РПЦ відкривати духовні навчальні заклади та курси, видавати свій журнал, створювати свічні заводи при єпархіях, пообіцяв звільнити з тюрем та таборів священиків (попросив список), дозволив відкрити нові храми. І це ще не все: Сталін особисто запропонував фінансувати управління патріархії за державні кошти, надав для вищого церковного керівництва автомобілі та 3–поверховий особняк, запропонував харчі за «державними цінами». Крім цього, Йосиф Віссаріонович дав добро, щоб відтепер патріарх носив титул не «патріарха Московського та всієї Росії», як раніше, а «патріарха Московського і всієї Русі». І нарешті повідомив митрополитам, що створює спеціальну Раду у справах Російської православної церкви.

Як пояснити таку небачену щедрість з боку російського радянського диктатора? Звісно, що не раптовим просвітлінням чи повагою до почуттів віруючих (адже достатньо згадати, з якою жорстокістю вже через три роки була розгромлена та включена у склад РПЦ Українська греко–католицька церква). Відповідь на це запитання стане зрозумілою, якщо зважити на те, хто ще брав участь у цій зустрічі. А був там міністр… закордонних (!) справ В’ячеслав Молотов.

До цього ми обов’язково повернемось, але спочатку згадаємо ще одного, шостого, учасника цієї наради в кабінеті Сталіна — такого собі Георгія Карпова, випускника духовної семінарії та колишнього НКВДиста, людину вкрай жорстоку, яка особисто закатувала багатьох невинних. Саме цей Карпов і очолив створену Раду у справах Російської православної церкви і саме він залишив офіційний документ — записку — про цю зустріч. Так от, зі слів Карпова, напередодні розмови з митрополитами він зустрічався зі Сталіним, який, зокрема, цікавився: «1) какие связи Русская православная церковь имеет с заграницей; 2) кто являются патриархами Вселенским, Иерусалимским и другими; 3) что я знаю о руководстве православных церквей Болгарии, Югославии, Румынии»…

А тепер перенесемося на 5 років вперед, у 1948. Саме тоді у Москві відбулася Всеправославна нарада. Хоч спочатку радянськими партійними органами готувався Собор. Його мета не приховувалась, у радянських документах вона звучить так: «Для решения вопроса о присвоении Московской Патриархии титула Вселенской»! Не більше — не менше. Тепер, гадаю, зрозуміло, чому Сталін покликав у 1943–му до митрополитів саме міністра закордонних справ і чому цікавився іншими патріархатами. Через церкву Москва планувала впливати на політику численних православних країн. А для цього треба було закріпити першість Московського патріархату.

Але не склалось. Проти «вселенськості» Кремля виступив Константинопольський патріархат та інші грецькі церкви. Дуже влучно про це сказав російський богослов Андрій Кураєв. За його словами, «неуступчивость» проявили ієрархи тих держав, які були «на удалении от советских танков». Цією короткою фразою він фактично описав імперські методи: спочатку ідуть танки, а за ними – «рускій мір». Додам: або навпаки.

…Як видно, церква завжди була частиною державної машини Росії, навіть в атеїстичний радянський період. Але хіба щось змінилося від часів Сталіна?