Йому 29 років і зараз він викладає у Національній академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного у Львові. А чотири роки тому, у серпні 2014-го, 24-річий капітан опинився на війні.
«Повз по соняшниковому полю і тримав останній патрон для себе»
У свої 24 роки капітан Володимир Вишневський брав участь у важких боях на Луганщині, втратив ногу, а зараз виховує нове покоління українських військових
Про це йдеться на сторінці благодійного фонду "Повернись живим". «Ми опинилися на самому передку. 13 жовтня зранку до мене підбіг мій сержант. Його батько мав з волонтерами приїхати до нас на 32-й блокпост, привезти буржуйки та теплі речі. Він переночував на 31-му блокпості і виїхав до нас. Але на тій ділянці противник вже зробив тимчасовий блокпост, тому їх взяли у полон. Треба було їхати на допомогу», – пригадує події 2014 року капітан Володимир Вишневський.
Йому 29 років і зараз він викладає у Національній академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного у Львові. А чотири роки тому, у серпні 2014-го, 24-річий капітан опинився на війні.
«Ми приїхали у Луганську область, коли вже йшли бойові дії й дуже багато хлопців з моєї бригади, з моїх знайомих, були поранені та загинули. Коли їхав туди, перша думка була – захистити свою Батьківщину і не допустити противника далі в Україну, включно до Львова, а друга – помститися за хлопців», – говорить Володимир.
Йому 29 років і зараз він викладає у Національній академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного у Львові. А чотири роки тому, у серпні 2014-го, 24-річий капітан опинився на війні.
Разом з побратимами з 80-ї окремої десантно-штурмової бригади він був у Побєді, брав участь у боях в районі Щастя, де майже місяць військові охороняли мости та понтони, які планували захопити бойовики. У жовтні бійці отримали команду змінити підрозділ на 32-му блокпості у районі селища Сміле (Луганська область). Пізніше його назвуть «долиною смерті». Прорватися до цієї позиції було вкрай важко, тому її взяли у кільце росіяни. Починаючи з 14 жовтня, бої йшли від ранку й до вечора, бойовики обстрілювали українських бійців з важкого озброєння. Вийшли з «долини смерті» наші військові тільки вночі 27 жовтня. За цей час, за офіційними даними, було вбито 15 воїнів, понад 30 отримали поранення, дехто потрапив у полон.
«Я приїжджав на блокпост на початку жовтня й на той момент там ще було спокійно, хоча наші й ворог один одного «вітали» автоматними чергами. Але з трьох сторін блокпост вже був оточений противником. В очі кинулося, що зближення з ним – від 200 до 400 метрів. Мій батько служив на той час добровольцем у батальйоні «Шторм», і цей блокпост входив у зону їхньої відповідальності. Він казав мені, що є інформація від місцевого населення, що у десятих числах почнеться наступ. Він просив мене відмовитись заходити туди, але як я міг кинути своїх хлопців? На той момент я виконував обов’язки командира роти, тому що ще у Щасті наш командир був поранений. Хлопцям про можливий наступ я не говорив, щоб вони не падали духом».
10 жовтня підрозділ Володимира Вишневського зайшов на 32-й блокпост. А 13-го почався бій. До речі, за день до нього противник викликав українських військових на «переговори».
«Вийшла людина з білим прапором у нашу сторону. На нейтральній полосі без зброї ми зустрілися з противником. Один з них – комбат батальйону «вєжливиє люді» назвався «дядєй Вовой», просив, щоб ми дали можливість місцевим зібрати врожай соняшника. Я сказав: «Ви ж понасипали мінометами і там залишилося багато нерозірваних мін. Ви хочете, щоб там поїхали комбайни?!». Це не були шахтарі, якими вони себе називали. Військовий військового завжди побачить. Вони діяли професійно, по статурі, по тому, як вони трималися, було видно, що це військові. Потім я вичитав в інтернеті, що цього «дядю Вову» вбили. Не на війні, а у тилу на окупованій території».
13 жовтня Володимир Вишенський повів бійців у розвідку у бік 31-го блокпосту. На дорозі вони побачили імпровізований блокпост: накидані шини та український прапор.
«Перша думка була, що це наші гвардійці поставили. Але все ж я дав команду з’їхати БТРу в поле, а сам з сержантом підходили потихеньку до блокпосту. Підійшовши метрів на 500, виявилося, що це противник, по нам відкрили вогонь. Ми вирішили «задавити» їх, розпочали бій, але потім побачили БТР Нацгвардії і це збило нас з толку. Виявилося, що машина приїхала на розвідку з 31-го блокпосту і поїхала назад. Ми почали думати, як прориватися. Нацгвардія дала у підсилення свій БТР і години через три ми повернулися до того місця. Але противник нас вже очікував. Вони підтягнули ПТУРи і почали по нам бити. ПТУРи не справлялися, тому вони зайшли по соняшниковому полю між двома нашими БТРами і вдарили по одному з РПГ. Всі, хто був усередині, вижили, але машина почала горіти. Ми його використали, як укриття. Моє відділення почало продовжувати наступ, поки нас прикривали. Але вогонь противника був дуже щільним, тому можливості наступати вже не було».
Володимир дав наказ відступати, а сам залишився прикривати свої бійців. У цей момент у його бік прилетіла граната. Важко поранений капітан заборонив підлеглим забирати його з поля бою – був надто близько до противника. Він самостійно надав собі допомогу, перетягнув джгутом розірвану ногу та почав повзти у бік своїх хлопців. По дорозі скинув бронежилет та каску, але до останнього тримав при собі автомат – аби вистрілити у себе, щоб не потрапити у полон. Через 200 метрів його «підхопили» побратими, що йшли соняшниковим полем назустріч.
Потім була реанімація у лікарні в Лисичанську. Певний час Володимир був без зв’язку, бо його телефон згорів у БТРі. Допомогли друзі батька, які привезли новенький для того, щоб він зміг зв’язатися з родиною. Від дружини Володимир до останнього приховував те, що з ним відбулося. У тому бою за 32-й блокпост капітан Вишневський втратив ногу. Але впевнений – все не марно.
